частина 2

Зінаїда Василівна Біляй народилася 8 серпня 1947 р. в селі (раніше хутір) Середнє Лиманського (Краснолиманського) району Донецької області недалеко від села Шандриголово в сім'ї залізничника Василя Васильовича та колгоспниці Ганни Василівни й була сьомою дитиною в багатодітній родині.

Так напише через десятиріччя про свій день народження, а вірніше, ніч Зінаїда Біляй. Ніщо не обіцяло страшного. Росла веселою дівчинкою. У ранньому дитинстві світанки таємничі та Зіна тягнулася їх пізнати через безліч відповідей на, здавалося б, просте запитання "чому?" Дивиться, за вікном з неба сіється вода. Небо плаче. То чому воно плаче? Плаче й вікно, "он на шибках мокрі стежинки". Йому теж боляче? Чому? У Зіни на всі боки розлогий простір, щоб пізнати світ: на луки, до річки, далеко за околицю "неброского хуторка", до шкільного порогу. І дріботіли її ніжки по запиленій дорозі, утоптаній стежці, по росяному споришу... До 5 років була здоровою дитиною... Потім важка хвороба – міопатія, лікування в різних медичних закладах, однак найстрашнішого уникнути не вдалося. 1957-го року помер батько. Того року дівчинка ще ходила, тому отримала початкову освіту.

У 12 років Зіна втратила здатність рухатися. Два роки пройшло без лікування, потім будинок для інвалідів у Волинській області, де пробула майже чотири місяці… Додому повернулася нерухомою… Відтепер у малесенькій хатиночці на околиці села був зосереджений для неї весь білий світ. Пересилюючи біль , крізь щоденну виснажливу працю, вчилася, жила й прагнула знайти те єдине місце, котре гідне справжньої людини. Залишилася надія на саму себе й на друзів.

Важко уявити, як би склалася доля дівчини, якби в шістнадцять гірких років не прийшов до неї чоловік, якого вона завжди називала своїм Учителем. Ця людина – Вітольд Миколайович Длугашевський, посіяв надію в її серці, дав сили жити. Він сам, будучи інвалідом, своїми творами, картинами показав, як саме треба радіти життю, незважаючи на хворобу і самотність. Людина, яка після важкого поранення в дитячому віці під час війни була нерухомою, зуміла об'єднати навколо себе таких же хворих і підтримувала їх. Саме він підштовхнув Зіну на отримання подальшої освіти. Чотири роки ( з 16 років) клопотала про отримання середньої освіти. Двадцятирічною «пішла» в п’ятий клас, навчалась 1968-1973.

Шість років невтомно вели її вчителі до «Атестату про середню освіту».

Доля жорстоко повелася з нею, однак не зламала мужню жінку, яка не втратила віру. Так склалося: щодня, щомиті Зінаїда Біляй вела двобій за життя, за повноцінне існування на нашій прекрасній Землі –матінці.

На луках майже проти її двору росла красуня-верба. Було їй багато років. У стовбурі хтось випалив величезне дупло, в якому можна було сховатися дорослій людині. Невгамовні допитливі хлопчики видиралися високо вгору, щоб зазирнути в пташині гнізда, а дівчатка з довгих гнучких віт робили гойдалки. Годинами навколо неї дзвеніли дитячі голоси. Зіна не підходила близько до верби, хоча кожного дня йшла до школи і поверталась повз неї. Її дивувала стійкість цього дерева: коли бачила в стовбурі дупло, здавалося, що верба тримається на самій корі… А коли вона мала дуже вже обшарпаний вигляд після дитячих ігор, чомусь болісно щеміло серце.

Влітку місцем її постійного перебування стало ліжко під кленом. Тоді дівчина й помітила, що верба зовсім близько від її двору. Із травня до вересня не розлучалася вона з нею кілька років підряд. Кожної весни з радісним нетерпінням чекала зустрічі зі своєю найулюбленішою подругою. Лагідна, привітна, верба вчила її передзвонам теплого літа, помічати красу навколишньої природи, цінувати здатність відчувати її могутність та беззахисність… Вона й уявити собі не могла, що один із її травневих днів може початися без зустрічі з нею. Зрозуміло, що миритися з нерухомістю дівчина не бажала: лікування не припинялося. Одного разу осінь-зиму Зіна провела в лікарні міста Донецька. Бажаних наслідків лікування не дало, більше того дівчина твердо знала, що нерухомість – назавжди. Додому повернулася в кінці лютого. Через кілька днів друзі повідомили, що немає її верби. Це була друга втрата ( перша - смерть батька). У душі мимоволі народжувались рядки, які потім стали першим віршем «Слово про стару вербу». …

                                                                 Верба

Вона у літню днину

Людей від спеки вітами вкривала.

Її любила молодь , як дівчину,

Хоча вона, стара , про це й не знала.

І ось немає нашої красуні.

Не зашумить привітно як було,

І не одягне вже зелену сукню,

Разом із квітнем входячи в село

Хтось просто порубав її на дрова.

І може, навіть з нашого села,

Хай та людина взагалі чудова.

Та в той момент неправою була.

Зіна римувала, але гадки не мала про те, щоб надіслати вірші до газети, хоча друзі й наполягали. Та цього разу не втрималася: нестерпно хотілося розповісти про біль втрати й навіть застерегти, втримати занесену над стовбуром руку з тесаком.

На превелику радість вірш було надруковано на сторінках газети "Зоря", потім другого, третього...

Після закінчення школи вступила на заочні платні чотирирічні курси англійської мови. Планувала навчання в літературному інституті на кафедрі художнього перекладу…Так радив її друг та вчитель В. Длугашевський. У 1976 році на третьому курсі навчання довелося залишити, почалися сильні головні болі, фізична слабкість зростала…Їй було лише 29 років. Замкнутися в колі нещасть не дали Зінаїді друзі дитинства, літоб’єднанці, учителі. Життя набувало змісту. У 1968 році отримала приз «Кращий юнкор Краснолиманщини», через деякий час прийняли в члени літературного об’єднання «Промінь» (1969р.).

Зв'язки, листування. І це робила людина, яка жила тільки лежачи й сидячи, і для якої світ виднівся лише з невеликого віконця хати… Зіна завжди із охайною зачіскою, у красивій сукні , із посмішкою зустрічає гостей. Їх хатинка стала охоронцем людської доброти.