Соляна Принцеса

У передмісті Соледару жила родина- Мати,Тато, Син.

Жили вони не багата і не бідно. Вистачало на життя і трохи відкладали на майбутнє Сину.

Тато з матусею працювали на соляній шахті.

А Син ходив у школу та іноді приходив до шахти і допомагав робити соляні скульптури для туристів.

Цього разу він працював вирізанням трояндою. В нього це добре виходило. Тому він мріяв стати справжнім скульптором. Навчатись на архітектора у Києві.

Одного дня він знайшов незвичайний соляній кристал. І все дивився на нього і не міг вирішити, яка буде з нього скульптура. Йому здавалось що цей кристал наче дихає.

Хлопець вирішив не поспішати. Дочекатись, коли прийде натхнення і він побачить фігуру,яку треба очистити від зайвих частинок солі.

Він вже збирався йти до дому. І відчув як земля здригнулась і наче сказала «ох-ох».

Таке вже було десь далеко. Але цього разу десь поряд. І його серце забилось так швидко, наче хотіло вискочити з грудей.

Коли він дійшов до дому то побачив велику,глибоку вирву. Керована авіабомба потрапила в його будинок. А під будинком була стара шахта. Дім туди і провалився.

Приїхали рятувальники,швидка допомога. Прийшли сусіди.

- Друже! Чім тобі допомогти?

Хлопець від горя не міг сказати ні слова. З очей лились сльози.

Казали ж їм ,треба виїжджати, бо війна майже поряд. А батько та мати кажуть-Ні.

- Що можна покласти у валізу з життя? Будемо тут. От Син закінчить школу ,та поїде вчитись . Але і в Київ прилітає. Тому ніхто не знає де ,та що його чекає.

... Так от і жили. Здригались від вибухів. Вкривались ковдрою з головою і засинали під вибухи. Бо завтра на роботу.

Артобстріл міста продовжувався. Пішов хлопець знов у шахту . Сів та плаче.

Хтось приніс йому їсти. Спати він ліг тут. на підлозі. Сюди вже давно люди нанесли карематів, та ковдри...

Скільки часу пройшло невідомо.

І одного дня, він прокинувся, від того що відчув на собі погляд. Але нікого поряд не було.

Тільки соляний кристал, наче виблискував крихітними іскорками. Йому здалось що він побачив в ньому дівочий силует.

Він сів навпроти соляного кристалу і почав думати як буде виглядати його Соляна Принцеса. І непомітно для себе занурився у напівсон. Йому наче наснилось, що частинки соли почали обсипатись і скрізь них проступило обличчя дівчини. Вона обвела навколо поглядом. На мить застила і вкруг неї піднявся соляний вихор.

Хлопець відкрив очі. Соляний вихор поступово втих. І стоїть перед ним невідома дівчина, наче напівпрозора, незвичайної краси.

- Ти хто?

- Я Соляна Принцеса.

­- Звідки ти?

-Ти розбудив мене від сну. Сльози - жива сіль.

- Я? ...- він відчув себе винним.- Невчасно я тебе розбудив Принцеса.

- Чому?

- Війна навколо. Чи ти не чуєш як стогне земля...?

- Чую. Може тому прокинулась. А може тому що твої сльози розтопили сіль, яка була моєю колискою.

Вона озирнулась навколо, підійшла до темної стіни шахти, приклала до неї долоню. М'яке, світло від долонь почало повільно розходитися жилами соляного пласта

- Сіль пам'ятає часи, коли на цьому місці вирувало прадавнє море, — тихо сказала вона, не повертаючи голови. — Воно було глибоким, могутнім і давало життя.

Здавалось вона одягнена в одяг витканий з найтоншого інею і місячного світла.

-Яки дивовижні скульптури тут. Яка велика затишна зала.

- Так , тут давно добувають сіль. Зали шахти вирішили прикрашати скульптурами з солі, зробили соляні кімнати для лікування, концерти зали навіть є...були. Ми підсвічували все різними кольорами світла. Було дивовижно красиво.

В цей момент було чути знов десь упав каб. Здолавши тремтіння він продовжив

-Раніше у нас було багато туристів. Але війна все зіпсувала.

Соляна Принцеса все обійшла і каже :

- Як шкода... Я дійсно невчасно прокинулась. Мені теж стало страшно.

-Я тепер сирота. І дома тепер нема. Хочеш я буду тут поряд з тобою?

- Так. Хочу.

Він відчув що тепер не сам

-Я хочу подарувати тобі троянду. Соляну.

Соляна Принцеса взяла подаровану квітку . І зрозуміла що можливо перед нею її суджений.

Але він має зробити незвичайний вибір.

- Тихомир,Тихомир! Ти де?- почув він як його шукають.

- Я зараз повернусь.

Він вийшов з шахти, та побачив що всі робітники займають міста в автобусах на евакуацію.

- Місто розтрощено. Ми виїжджаємо. Сідай .

- Я не можу. Зачекайте. Я зараз.

І побіг знов у шахту до Соляної Принцеси.

-Їдемо, наші від’їжджають.

- Я не можу покинути це місце.

- Чому?

-Пішли , я покажу.

Він взяв її за руку, і вони сіли у авто,яким пересувались робітники по шахті і поїхали до автобуса.

Як тільки авто виїхало з шахти, хлопець побачив що поряд з ним лежить великий кристал з солі. Він повернув назад у шахту. І перед нім була знов дівчина.

- Як же нам бути! - він був у відчаї.- Тут не залишиться ні води ні їжі. Або прийдуть рашисти, і вб’ють нас.

- Як що ти мене полюбив, я поцілую тебе, і ти станеш як я. Ми будемо жити майже вічно...

Ти готов до цього?

Тихомир зазирнув в очі дівчини. Він відчув і дівочий страх перед невідомим, і тендітну надію. І він відчув - вона його перше кохання.

- Так Принцеса. Я готовий бути з тобою стільки скільки часу нам буде відведено.

Вона ніжно його обійняла та поцілувала довгим солоним поцілунком...

І він перетворився на Соляного Принца.

- Тихомир! Ти де ? Ми вже їдемо? — чоловік побачив дві фігури яки помахавши йому рукою йшли у глиб шахти.

-Таки не брешуть, Соляна Принцеса існує.... Але хто мені повірить.

Він сів в автобус.

- Поїхали. Він сказав, що буде чекати нас тут.