4 (заключна)

— Отже, — сказав Марко, — ми це не обговорюємо?

— Ми це обговорюємо, — відповіла Соля, але не дуже переконливо.

Вони стояли на кухні. Між ними було деко з печивом і щось нове в повітрі.

— Просто щоб уточнити, — продовжив Марко. — Ми щойно, — Він почав загинати пальці. — Створили магічну їжу. Запустили маркетинг. Вразили твою маму. І… — Марко помовчав. — …закохались?

Соля заплющила очі.

— Коли ти так формулюєш, це звучить як дуже поганий план, — пробурмотіла вона.

— Але ж спрацювало, — сказав він.

Вона відкрила очі та поглянула на нього.

— Це — проблема.

— Чому? — примружився Марко.

— Бо тепер я не можу нормально думати, — сказала вона. — А мені треба експериментувати.

— Зате я можу допомогти, — запропонував Марко.

— Ти — причина, — зауважила Соля.

— І ресурс, — уточнив Марко.

Соля замислилася і видала:

— Це — аргумент.

* * *

Вже за десять хвилин кухня виглядала як напівлабораторія, напівпекарня і трохи як місце, де хтось дуже старався не думати про почуття.

— Гаразд, ми це зробили, — сказала Соля, записуючи у блокнот. — Тепер експеримент номер два.

— Назва для печива?

— «Контрольована емоція».

Марко кивнув.

— Звучить небезпечно.

— Все, що ми робимо, звучить небезпечно, — зауважила Соля.

— Це справедливо.

Соля знову почала змішувати інгредієнти.

— Цього разу я думатиму про… щось конкретне.

— Наприклад?

Вона не відповіла одразу.

— Про те, як ти сьогодні на мене дивився.

Марко завмер.

— О.

— Не коментуй, — швидко сказала вона. — Це — наука.

— Я мовчу, — Марко справді трохи мовчав, але потім все ж сказав: — Але мені подобається твоя наука.

Соля ледь помітно усміхнулася.

— Концентрація, Марко. Мені потрібна концентрація.

— Так, шеф!

Тісто знову почало світитись.

— Є контакт, — прошепотіла Соля задоволено.

— Воно стало стабільнішим?

— Схоже на те.

Вони надали тісту форму і поставили його в духовку, а потім знову чекали. Щоправда, тепер трохи ближче один до одного. Ніби це вже стало нормою.

Коли печиво було готове, Соля навіть не вагалася.

— Разом, — сказала вона.

— Разом, — кивнув Марко.

Хрусь! І…

— О, — сказав Марко.

— Що?

— Це не спогад, — сказав він. — Це… відчуття.

Соля зазирнула йому в очі

— Яке?

Він подивився на неї.

— Ніби все на своєму місці.

Соля тихо видихнула.

— Так.

— В тебе те ж?

— Так.

Соля зітхнула.

— Це дуже небезпечно, — сказала вона.

— Чому? — не зрозумів Марко.

— Бо мені це подобається.

Марко усміхнувся.

— Мені теж.

Коли тут з миски на столі тихо долинуло «пух». Вони обернулись і поглянули на тісто, яке залишилось. Воно само в повітрі сформувалось у невеличке печиво і впало на стіл.

— Але ж ми цього не робили, — промовив Марко.

— Ні, — погодилася Соля.

Печиво раптом засвітилося і трохи підскочило на місці.

— Воно живе, — зауважив Марко.

— Не кажи це так спокійно!

Печиво ще раз підскочило і покотилося до краю столу.

— Лови! — вигукнула Соля.

Марко схопив його в останню секунду. Вони подивились на печиво, потім одне на одного.

— Добре, — сказав Марко. — Тепер нове правило.

— Яке?

— Ми тепер не тільки пара. — Він замислився, а потім видів: — Ми відповідальні за… це.

Соля поглянула на печиво, яке тихо світилось у його руці.

— Це дуже погано.

— Але це дуже наше, — сказав Марко.