3

— Ми не будемо це повторювати, — категорично заявила Соля.

— Ми вже це повторюємо, — відповів Марко, відкриваючи холодильник.

— Я маю на увазі — усвідомлено, — уточнила вона. — Без натовпу. Без черги. Без… соціального експерименту.

— Тобто тільки ми та потенційно небезпечна магія, — кивнув Марко. — Згоден, так звучить безпечніше.

Соля закотила очі.

— Спочатку я хочу зрозуміти, як це працює.

Вона стояла на кухні з блокнотом. Справжнім. Не маминим. Своїм. І на першій його сторінці було написано: «Помилкове печиво, якого не мало бути (але є)».

— Отже, — сказала вона, — минулого разу я… — Соля замислилася. — …нічого такого не планувала.

— Геніальна стратегія, — серйозно кивнув Марко.

— Дякую, — сухо відповіла вона. — Але тепер планую.

Вона взяла борошно. Подумала.

— Можливо… справа не тільки в інгредієнтах.

— А в чому? — Марко сперся на стільницю. Вигляд у нього справді був зацікавлений.

Соля зморщила носа.

— У… думках?

— Тобто?

— Ну… коли я тоді усе це змішувала, я думала про… щось хороше.

Марко підійняв брову.

— А конкретніше?

— Я не пам’ятаю, — швидко сказала вона. — Це було… приємне відчуття.

Вона замислилася, і Марко їй якийсь час не заважав.

— Добре, — сказав він. — Спробуй ще раз.

Соля глибоко вдихнула.

Почала змішувати.

— Так… Спокійно… — тихо сказала вона. — Без паніки. Без казана. Ми просто нормальні люди.

— Дуже умовно, — додав Марко.

— Я ж удаю.

Марко кивнув, а вона заплющила очі.

— Треба подумати про щось… — Тепле. Безпечне. Соля відкрила очі та несподівано зустріла погляд Марка. Він не відводив від неї очей. — Що? — запитала вона спантеличено.

— Нічого, — сказав він. — Просто… дивлюсь.

— Не дивись.

— Чому?

— Я думаю.

— Це заважає?

— Дуже. — Марко замовк, але він не відвернувся, і вона — теж. Щось дивно змінилося у повітрі. Раптом стало тихіше, а ще тепліше. — Соля раптом усміхнулась. Ледь-ледь. — Окей, це дивно, — сказала вона.

— Що саме?

— Мені не страшно. Раніше я завжди боялася працювати з магією, а тепер, здається, ні.

Марко трохи нахилив голову.

— Це ж добре?

— Дуже, — тихо сказала Соля і продовжила перемішувати тісто. Воно стало м’яким і раптом засвітилося.

— Є! — Соля аж підскочила. — Ти це бачиш?!

— Так, — усміхнувся Марко. — На мій погляд, цього разу воно виглядає навіть стабільнішим.

— Не кажи це вголос, — швидко сказала вона. — Магія чує.

— Вибачте, шановна магіє, — серйозно вимовив Марко він повітря.

Соля пирснула.

— Дурень.

— Працює ж.

Вони поставили печиво в духовку і кілька хвилин мовчали. А потім…

— Солю, — сказав Марко.

— М?

— Якщо у нас це вийде…

— То?

— То це вже не випадковість.

Соля кивнула.

— Я знаю.

Марко примружився.

— І тоді?

Вона глянула на нього.

— Тоді це моє. Моє вміння. Моя магія!

Марко усміхнувся.

— І мені це подобається.

Духовка тихо клацнула. Вони підійшли до неї одночасно.

— Момент істини, — прошепотів Марко.

Соля відкрила духовку… Печиво світилось. Тільки інакше. М’якше. Спокійніше.

— Воно… — вона нахилилась ближче. — Не таке хаотичне.

— Прогрес, — сказав Марко.

Соля взяла одне. Оглянула з усіх сторін і простягнула Маркові.

— Ти перший.

— Я завжди перший, — зітхнув він.

Марко вкусив і мовчав. Соля напружилася, а потім не витримала:

— Ну?

Марко не відповів одразу. Він дивився на неї. Просто дивився. І раптом усміхнувся.

— Що? — нервово сказала Соля. — Що ти бачиш?

— Тебе, — сказав він.

Соля завмерла.