2

— Ні, — сказала Соля.

— Так, — сказав Марко.

— Ні.

— Так.

— Ми не несемо це в універ.

Марко тримав контейнер з печивом так, ніби це був стратегічно важливий ресурс.

— Солю, це або найгірша ідея в історії, або найкраща.

— Це завжди означає «найгірша», — відрізала вона.

— А якщо це прорив? — не здавався Марко. — Типу… стартап.

Соля подивилась на нього уважніше.

— Стартап? Серйозно?

— «Печиво, яке повертає спогади». Я б в таке вклався.

— Ти з’їв їх вже два і тепер емоційно нестабільний, — сухо сказала вона.

Марко задумався.

— Твоє зауваження справедливе.

Вони стояли біля входу в університет.

Це був звичайний ранок — навкруги люди з кавою, багато хто вже кудись запізнюється, хтось сміється, хтось виглядає так, ніби не спав з минулого року. І посеред цього безладу — вони. А ще контейнер. Який іноді ледь помітно світився.

— Воно світиться, — прошепотіла Соля.

— Це маркетинг, — відповів Марко.

— Це доказ у суді!

— Розслабся, ніхто не дивиться.

У цей момент повз них пройшла дівчина, зупинилась, принюхалася і повернулася в їхній бік.

— Вибачте… — сказала вона. — Це що так пахне?

Соля і Марко завмерли.

— Нічого, — швидко сказала Соля.

— Печиво, — одночасно сказав Марко.

Соля повільно повернула голову.

— Серйозно?

Вона досі не вірила, що він це сказав.

— Я за чесність, — знизав плечима Марко.

Дівчина ж вже дивилася на контейнер.

— Можна одне?

— Ні, — сказала Соля.

— Можна, — сказав Марко.

— Я вижену тебе зі свого життя, — прошипіла Соля.

— Після дегустації.

Він відкрив контейнер. Запах одразу став сильнішим. Теплим. Небезпечним.

Дівчина взяла одне печиво.

— Дякую! — сказала і вкусила.

Соля затримала подих. Марко — теж. Дівчина завмерла.

— Вау, — тихо сказала вона.

— Який цей «вау»? — обережно спитала Соля.

Дівчина посміхнулася.

— Я згадала, як у дитинстві ми з бабусею пекли пиріжки. Вона завжди дозволяла мені з’їдати начинку ще до того, як ми щось зліпили.

Соля кліпнула.

— Це мило.

— Дуже, — сказала дівчина. — Можна ще одне?

— Ні.

— Так.

Хрусь. Чергова пауза.

— О ні! — вигукнула дівчина.

— Що тепер? — Соля вже навіть не дивувалася.

— Я згадала, як написала колишньому о третій ночі. Він негайно запросив мене на побачення.

Марко ледь не вдавився сміхом.

— О, це щось універсальне.

— Це було жахливо, — сказала дівчина, але вже сміялась. — Але… дякую. Це дивно круто.

Вона пішла, а Соля повільно повернулась до Марка.

— Ми щойно…

— Запустили продукт, — кивнув він.

— Ми щойно створили емоційно небезпечну їжу.

— І людям це подобається.

Соля глянула на контейнер, потім на людей навколо, далі знову на контейнер.

— Це дуже погано закінчиться.

— Або дуже добре, — сказав Марко, і це був якийсь новий Марко.

У цей момент до них підійшов ще один студент.

— Чув, тут щось роздають?

Соля закрила очі.

— Все. Кінець.

Марко усміхнувся.

— Лише початок.

Минуло двадцять хвилин…

— Це ж черга, — простогнала Соля.

— Це попит, — поправив її Марко.

Перед ними стояло вже з десяток людей.

Хтось сміявся, хтось казав «о Боже, я вірю, що це пам’ятаю», хтось казав «я не мав це пам’ятати».

— Ми маємо це зупинити, — прошепотіла Соля.

— Запізно.

— Серйозно, Марко.

— Солю, ти тільки поглянь.

Вона повернула голову. Навколо були люди, сміх, трохи сліз, а ще живі реакції.