1

На кухні пахло так, ніби хтось намагався одночасно приготувати карамель, зілля і маленьку катастрофу.

Соля стояла біля плити, схрестивши руки, і дивилась на казан з глибокою підозрою.

— Мені вже вісімнадцять, — сказала вона серйозно. — Я — доросла людина. Я зможу це зробити.

Казан відповів гучним бульк.

— Гаразд. Можливо, не прямо зараз.

Вона глянула в зошит, списаний акуратним маминим почерком:

«Легке зілля хоробрості. Просте. Базове».

— «Просте», — повторила Соля і знову подивилася у казан, де щось підозріло пульсувало. — Це слово тут використано дуже… довільно.

Вона обережно взяла ложку.

— Гаразд. Один раз помішати — і я офіційно молодець.

Ложка торкнулась поверхні. Казан одразу зробив "Пшш". Соля відскочила.

— Ні. Все. Дякую. Я спробувала. Я пишаюсь собою. На цьому ми з тобою закінчили.

Казан образливо забулькав.

— Не дивись на мене так, — сказала вона. — Я не підписувалась на киплячий психологічний тиск.

Соля поклала ложку і підійшла до столу, а потім несподівано побачила… Борошно. Цукор. Корицю. Соля завмерла. В голові негайно заворушилися креативні думки.

— Ага.

Вона повільно усміхнулася.

— А якщо… ми обійдемо систему?

Казан скептично булькнув.

— Слухай, — Соля вже діставала миску, — у тебе свій стиль, у мене — свій. Обійдімося без токсичних стосунків, гаразд?

Вона насипала борошно. За мить додала ще. Потім ще трішки. На око.

Далі цукор. Ще трохи цукру.

— Бо я доросла і сама вирішую, скільки мені потрібно щастя.

Яйце розбилось не дуже естетично. Але хто сказав, що таке неправильно?

— Ідеально, — кивнула вона. — Так і планувалось.

Соля почала енергійно усе це перемішувати.

— Так гарно… спокійно… без вибухів, без слизу — фу! Без… — вона глянула в бік казана, — емоційних драм.

І раптом… стало тихо. Неприродно тихо. Соля зупинилась.

— О, це ніколи не було хорошим знаком.

Вона повільно обернулася. Казан світився. Але не звичним зеленим, а м’яким золотистим світлом.

— Це щось новеньке, — зауважила Соля, і одразу відчула тепло в руках.

Тісто. Воно… ніби відгукувалось на її рухи.

— Стривай, — Соля піднесла руку ближче. — Це ж експеримент. Порив… Творчість! Я ж нічого такого не замислювала…

Тісто ледь помітно засвітилось.

Соля широко розплющила очі.

— Окей, — Соля замислилася. — Це або геніально… — Вона глянула на духовку. — …або я щойно сотворила щось, що заборонять на рівні магічного міністерства.

* * *

Печиво виглядало підозріло ідеальним. Ось так — з першого разу?

Соля стояла перед духовкою, притулившись до стільниці.

— Ти ж не плануєш перевернути моє життя? — спитала вона.

Печиво мовчало.

— Добре. Та все ж це дивно.

Вона відчинила духовку. Запах накрив її миттєво. Такий теплий, домашній! Такий, від якого хочеться жити трохи повільніше, зі смаком.

— Ні, серйозно… — пробурмотіла Соля. — Я такого навіть за рецептом не робила.

Вона обережно витягнула деко. І тут долинуло "ДЗИНЬ".

— Та ну, — Соля закотила очі. — Ідеальний таймінг.

Вона пішла до дверей і відчинила. На порозі стояв Марко — сусід, скептик, людина, яка завжди виглядає так, ніби світ його трохи розчаровує. А може й не трохи.

— Привіт, — сказав він. — У вас знову щось… відбувається.

— Це дуже неконкретне звинувачення, — відповіла Соля.

— Пахне як у пекарні. І трохи як… — він принюхався, — …магія?

Соля завмерла.

— Ти що, експерт?

— Ні, просто це вже третій раз за тиждень.

З кухні тихо клацнуло. Вони обидва повернули голови.

— Це нормально? — спитав Марко.

— Абсолютно, — швидко сказала Соля. — Ти навіть можеш…

Але він уже зайшов.

— Пізно.

— Я ненавиджу те, що ти такий передбачуваний.

Вони увійшли до кухні та зупинились. Ще б пак! Печиво світилося теплим золотим світлом.

Марко моргнув.

— Ну…

— Я можу пояснити, — сказала Соля.