Зустріч

Солум продовжував йти стежкою. Вже вечоріло… 

Солум розумів, що треба повертатися. Але куди він не знав. Але ця стежка здавалася йому рідною, наче кожен день по ній ходив.

Він пройшов ще трошки і побачив будинки в далині. Він зрозумів, що він був недалеко від дачного будинку своєї бабусі. Він пришвидшив свою ходу.

Та Солум відчував, що щось було не так. Щось відрізнялося, та він не розумів що саме. 

Вже стемніло,але місяць світив дуже ясно — все було видно, хоч голки збирай.

Та дійшовши до того місця, де стояв той будинок Солум його не знайшов. Там був зовсім інший будинок. Наче старий хтось підмінив…

Тоді Солум справді не знав, що робити. Засмучений, він пішов по стежці, що вела додому. Та шлях туди немаленький.

 Та на нещастя — почалася сильна злива. Солум побіг до найближчого будинку, під дахом якого можна було сховатися. Під таким дощем далеко він не дійде.

 Тож він сів на землю, опершись на стіну будинку. І заплющивши очі слухав як краплі дощу падали на дах будинку… Просидів він достатньо довго. Ставало вже холодно, а дощ все не вщухав. 

Та раптом Солум почув невідомий голос. Він здався знайомим, але Солум не зрозумів, хто це був. Він розплющив очі й поглянув уперед. 

Перед ним стояла та сама дівчина з фотографії, що Солум бачив у вітряному млині. В одній руці вона тримала відкриту парасольку. А іншу руку подавала Солуму, щоб допомогти підвестися. Це той самий порятунок, що шукав Солум.

Було темно, тож Солум ніяк не міг розгледіти її обличчя. Він запам'ятав лише її усмішку. Її Солум запам'ятав на все життя. 

Але трапилося непередбачуване — будильник знову змусив прокинутися Солума й повернутися до реальності…