Вона

Солум знову поринув у сон…

Він ішов пшеничними полями. Вони простягалися на довгі кілометри. Лише невеличка протоптана стежка допомагала не загубитися. Ці місця були напрочуд знайомі Солуму.

Він йшов далі, аж допоки не побачив вітряний млин. Той велично стояв посеред золотого поля… Погода була спокійна, тому його лопатті наче завмерли в часі й спочивали…

На диво, двері всередину були відчинені. Солуму зайшов усередину… На перший погляд нічого цікавого не побачив.

Він піднімався все вище й вище. Аж поки він не дістався останнього поверху.

Там не було такого безладу як на всіх інших поверхах. Було затишно й спокійно… Біля вікна стояло ліжко. А на стіні біля нього висіли фотографії.

Придивившись, Солум просто не міг повірити своїм очам… На них був він, але доросліший. Його погляд впевнений і рішучий. В той же час лагідний і життєрадісний. 

Та на тих фотографіях він не один… Разом з ним була пречудова дівчина. Та він ніяк не міг розгледіти її обличчя — його зір наче відмовлявся вдивлятися. Мозок відмовлявся запам'ятовувати. 

Він ще її ніколи не зустрічав. Та мав таке сильне відчуття, що вона йому знайома, чи “буде знайома”... 

Він озирнувся навколо, та нічого навколо більше не було… Солум спокійно спустився вниз і вийшов з будівлі. Він пішов далі вздовж стежки…

 Але та дівчина ніяк покидали його думки. Він все думав: “Хто вона?”, “Чи я коли-небудь її зустріну?”...