Розпач

“Сьогодні в два будинки поцілили ворожі снаряди. Багато людей постраждало. Люди досі знаходяться під уламками через інтенсивність обстрілів та бойових дій. Та ми повинні вірити в наступний день!” — так сьогодні звучала промова Наглядача.

Він був головним у невеличкому укритті — старому, занедбаному. Там серед багатьох інших людей ховався хлопчик, років тринадцяти. Звали його Солум. Він ніколи раніше не бачив такого горя. 

Сьогодні йому пощастило трохи виспатися після кількох безсонних ночей. Усвідомити все, що відбувалося з його життям, було складно, але він відчував це надто добре. Солум зі своєю матір'ю, бабусею та братом вже днів як вісім ховалися у цьому укритті — темному, холодному й вогкому підвалі…

Він поглянув на місце, де зазвичай сидить його матір(лежати й спати могли лише діти й літні люди). 

— Вона пішла з батьком по їжу. Через декілька годин повернуться, — озвалася бабуся.

Він кивнув. Через хвилинку звівся і пішов до іншої частини підвалу, де бачив уламок дзеркала. Він був достатньо великим, щоб у пітьмі маленької лампи можна було розгледіти себе. Та Солум бачив не себе, а чужу для себе людину. Вона не усміхалася йому, а тужливо дивилася у відповідь… 

Його непокоїла не тільки війна, а й страх. Він не знав, як йому діяти далі. Наче щось розривало його зсередини на дві частини. І найболючіше — він розумів, що робить це сам... 

Як добре було б знову повернутися до сну, — подумав Солум, відкладаючи той уламок дзеркала. — Там усе простіше: немає війн й внутрішніх переживань. Лише я і мій власний світ — досконалий. Там немає лиха, ненависті і самотності.