Розділ 25. Життя

Ми були прив'язані знову, тільки на полі, після якого йшли урвисько і море. Вже стемніло. Був вечір. Ми торкалися спинами один до одного і не могли поворухнутися. Артура сильно побили, а мені достатньо було кілька ударів — і я втратила свідомість. 

  Навкруги нас ходило більше десяти чоловік.  Вони поглядали інколи на нас то зі співчуттям, то з ворожістю, то з поглядом, який виражав, що їм плювати на все.

— Ви поплатитесь за це, - промовив ледве Артур.

— Чому це, хлопче? - запитав один чоловік.

— Ти думаєш, ми тебе не вб'ємо? - мовив наступний.

— Не вб'єте. Кілери своїх не вбивають.

— ЩО ТИ НЕСЕШ? - схоже, хтось сильно розгнівався.

— Я Артур, думаю, ви чули про мене.

   Їм вистачило одного імені, щоб заклякти на місці. Видно, його тут всі боялися. Всі, геть чисто всі. Я не знаю, чим він так прославився, але я й не хотіла знати, що він ще міг натворити. 

— А й справді, це Артур, - сказав один чоловік.

— Що, це той славнозвісний Артур, що перебив і вбив більше тридцяти чоловік за один день?

— Це, схоже, він.                            

— Може, відпустимо його?

  Більше тридцяти чоловік? Я обернула ледве голову до хлопця, мої очі були наповнені слізьми, я ніби запитувала його, чи це правда, а він махнув головою, кажучи, що це правда. Я тихенько почала схлипувати. Чому він вбивав? Чому?

— Ця дівчина реве, давайте вб'ємо її пошвидше, а Артура відпустимо.

— Згодний, - гукнув хтось.

— Згодна, - гукнула одна жінка.

— Згодний, - гукнув інший хтось.

— Згоден, - промовив мені під вухо Артур. 

   Він тільки-що погодився мене вбити. Я гірко заплакала. Я вибрала такий важкий шлях, пройшла через купу випробувань за ці два тижні і заледве вижила, а тепер мій коханий погодився мене вбити? Але хоч і почула я це з його вуст, я знала, що це неправда. Він спеціально так сказав, щоб вони повірили йому, а потім він врятує мене. Обов'язково врятує мене, він обіцяв. Хоча, може, кілери не дотримують обіцянок?

  Вони розв'язали його, а мене вдарили ногою під ребра. Я вже ледве терпіла. Я вже не могла. Це був жахливий день, який мав стати останнім.

  Мене підняв якийсь велетень і сказав рухатися вперед. Мої ноги, руки і голова були в крові. Всі мої рани знову відкрилися. Я жалісно поглянула на Артура перед тим, як мене мали скинути в море. Я йшла на смерть без страху, я знала, що він мене врятує, я вірила в це, і не помилилася. 

  Він вистрелив у того чоловіка, що вів мене. Потім прикінчив ще кількох, а потім оборонявся, як міг. Почалася смертельна гра. А до мене підбігла жінка і вже хотіла зіштовхнути мене в море. Я закричала, Артур пристрелив її. Це була жахлива сцена. Все поле в трупах і крові. Я лежу над прірвою і захлинаюся гіркими сльозами, а ззаду мене підходить і обнімає мене за плечі Артур.

— Все буде добре, -  останнє, що промовив він мені, і помер. 

   Я не витримала, знову викликала поліцію і «швидку», а потім кинулася у прірву.

  У нас ніколи не було шансу на існування. Ніколи. Ми завжди знали, що помремо разом. Ніякі сльози не могли заглушити мої страждання. Тому отак все закінчилося, а я завжди мріяла перед сном, що вийду за нього заміж. Життя надто коротке. Цінуй все, що маєш, і будь собою…