Розділ 24. Поїзд

Я акуратно розв'язала бинт. Його спина була в крові. Як він весь час терпів цей біль? І як зміг розв'язати мотузки з таким болем?

  Я надірвала тканину плаття, воно ж у мене було довгим, якраз низ відірвала, і буде легше бігти. Я спробувала сильніше затиснути рану, а потім ще наклала бинт і допомогла йому вдягнути сорочку.

— А ти швидко, - посміхнувся він.

— Звісно, у нас обмаль часу.

— Проте час на це, думаю, знайдеться. - сказав він і поцілував мене.

  На цей раз я не відштовхувала його, тепер я знала всю правду, знала всі його почуття, знала його біль і більше не боялася бути з таким чоловіком. Наш поцілунок тривав недовго, але для мене він значив багато що. Більше, ніж колись. Тепер я знала, що ми можемо не вижити. Тепер я знала, що все може закінчитися. І хоч я була за крок від смерті, я не боялася, бо він був поряд, а навіщо мені боятися, якщо біля мене кохання всього мого життя?

  Я допомогла йому піднятися, і ми попрямували далі. Ми йшли не так швидко, бо я забороняла йому, він міг померти зараз від будь-яких навантажень. Ми дійшли до рейок. Тут була колія, а значить, ми на правильному шляху.

— Як буде їхати поїзд, ми застрибнемо на нього, може бути важко, Саллі, бо я не знаю, чи зможу тебе притримати.

— Швидше всього, це я буду тебе притримувати.

  Ми йшли і розмовляли. 

— А як ти мотузки розв'язав? - поцікавилася я.

— Дівчинко, я ж кілер, звісно, я знаю все про мотузки, мене вже не раз намагалися вбити. 

— Ти вбивав людей.

— Саллі, я й сьогодні можу вбити людину. Якщо треба буде тебе захистити, я вб'ю і навіть не буду переживати.

— Але так не можна. Не можна вбивати людей. Не можна, Артуре. 

— Я знаю, я покину цю справу, я обіцяю тобі. До речі, я повинен був тобі розповісти...

— Що саме?

— Я не хотів тоді на курорті говорити таких речей. Я кохаю тебе, але на той момент я знав, що за мною стежать, ти могла потрапити під підозру, якби я з тобою поводився більше, ніж з простою лялькою.

— Але ти міг мені все розказати, - зі сльозами на очах відповіла я.

— Не міг, тоді б план не спрацював і тебе вбили б. Я не міг ризикнути твоїм життям, - мовив він і обійняв мене.

   Чоловік сильно стис мої плечі і всім серцем не хотів відпускати, у нас лишилося так мало часу, який ми колись не цінували, і це було помилкою. Бо час — це найдорожче, що в нас є. 

— Я не знаю, як все так вийшло. Не знаю, коли закохався в тебе, ніби ми знайомі лише 2 тижні, але ти вже стала найближчою людиною для мене. Я не розумію, Саллі, як це трапилося. Було тисячу красивіших за тебе дівчат у моєму житті, але чому я покохав саме тебе?

— Бо я не була лялькою.

  І це була правда. Я завжди була собою. Ніколи не вдавала з себе когось, а була собою. Вдягалася, як хотіла, виглядала, як хотіла, поводилася, як хотіла. Я була собою, і за це мене полюбили.

 Ми посміхнулися один одному, і він знову нахилився до мене і поцілував мене. Ще один ніжний поцілунок. Я обвила руками його волосся, і час ніби завмер. А потім ми почули звук потяга, і коли він майже проїхав — застрибнули в останній маленький вагончик.

  Це було дуже важко — застрибнути у той вагончик. Мені ледь не довелося піднімати самого Артура, ох, я вже розуміла, що сама не в кращому стані, ніж Артур. 

  Ми зайшли всередину потяга, де стояли валізи й інші речі. Ми примостилися біля стіни і так заснули, доки не почули, що двері вибивають. Проте я встала пізніше, хлопець уже мав при собі пістолет і поставив драбину, щоб вилізти на дах потяга. Він нічого не говорив, а тільки взяв мене за руку і допомагав підніматися. Я швидко вилізла наверх. Стояти там було дуже важко, потяг летів шалено, а ще вітер, тебе ніби здувало. За мною виліз Артур і закрив люк. Ми почули, що двері тріснули і кілери забігли в кімнату, де недавно були ми. Чоловік хутко зловив мене за руку і ми побігли, в іншій руці він тримав пістолет, і мені стало не по собі. 

  Ви справді думаєте, що ми змогли втекти від більше, ніж десять кілерів — ні, не змогли.