Розділ 23. Підвал

Я прокинулася у темному підвалі. Моя голова була забинтована. Також у бинтах були деякі місця на руках і на правій нозі. Я відкрила очі і ледве повернула голову. Біля мене на стільці зі зв'язаними руками сидів Артур. Він ще дихав, це, напевно, єдине, що порадувало мене цього ранку. А потім я помітила, що мої руки також зв'язані мотузкою. Мені було страшно. Дико страшно. Що це за темний підвал?! Чому я тут?! Проте довго чекати відповіді на моє питання не довелося.

   У кімнату зайшов Георг.                    

  Кого я побачити очікувала, але тільки не його. Що він тут робить?! Стоп! Може, це він нас з Артуром зв'язав?! Мурашки почали бігати по шкірі… Чоловік поглянув на мене і заговорив:

— Саллі, знаєш, я б радо з тобою повеселився, але ти надто пхаєш свій носик у чужі справи, тому, на жаль, не вийде.

— Що ти маєш на увазі? - рішуче запитала я.

— Я думав, ти вже здогадалася.

— Ага, звісно, за дві секунди я можу обдумати тисячу дій! - зірвалася на крик Саллі.

   Я вже не знала, що робити. Мене захоплював страх у свої тонкі чорні тенета. А справді, що робити? Що він має на увазі? Невже це він вбивця?

— Ну-ну, перед смертю я б тобі не радив злитися, - хитро посміхнувся він.

   Мені стало страшно від цієї лукавої посмішки, але я не подавала виду.

— Ти вбив Магду, Гертруду, Джейка? - запитала я.

  Георг злісно засміявся.

— Якби ж я їх вбив, тоді було б веселіше. А так ні, не я. Їх вбив...

  І він не договорив, Артур отямився і закричав:

— ЗАТКНИСЬ! 

  Я здивувалася. Навіть не знаю, від чого більше здивувалася. Чи від різкого крику Артура, чи від того, що він прокинувся саме на цьому моменті.

— Ось і наш герой пробудився від зимової сплячки. Не забувай, що в мене зараз більше повноважень, ніж у тебе. 

— Що тобі потрібно? - запитав Артур.

  Хлопець був знервованим і злим, і пораненим сильно. Мені було страшно за Артура. Ще одне поранення — і він може померти. Коли світильник впав на мене, він прикрив мене собою, тому мені ще легко дісталося. А от в Артура була перев'язана спина, він швидко відключився, бо великий шматок скла потрапив у його спину. Ой, ні, не подумайте, що ми там майже без одягу сиділи. Було видно бинти, бо його костюм на ключиці був трохи подертий. А те, що в нього ноги були в крові, було ясно, з-під штанів на щиколотках проступали також бинти.

— Мені потрібна ваша смерть. Смерть кілера і дівчини, що випадково потрапила в цю ситуацію.

  Тут я незрозуміла. Він сказав: "Кілера"?

— Кілера? - перепитала я.

— А, ти не знаєш. Твій Артур, чоловік, котрого ти кохаєш, є найнятим кілером. Це він вбив Магду, спричинив пожежу, в якій померла Гертруда, і скинув з багатоповерхівки Джейка.

  Моє серце знову рухнуло від шоку. Мозок ніби відключився і не збирався переварювати інформацію. Артур. Артур. Артур. Артур — кілер. Мені стало так боляче. Весь час розгадка була біля мене, а я його й не підозрювала. Його ніхто не підозрював, хоча він завжди був поряд. Частинка моєї душі ніби відкололась, і я хотіла заплакати. Інколи ж сльози допомагають, зараз була саме така ситуація. Проте я не заплакала по одній-єдиній причині. Тут був Георг. Він би тоді був ще більше задоволений, що його план вдався.

— Ти брешеш. Я не вбивав Джейка, - мовив Артур.

— Ти правий, але все ж вся вина буде на тобі. Джейка вбив я, бо він здогадався, що я Соловейко.

   Тепер Артур справді здивувався.

— Ти Соловейко? Я виконував твої накази?
— Правильно, нарешті ти здогадався, - зловісно засміявся чоловік.

   От тепер я АБСОЛЮТНО нічого не розуміла. Який Соловейко?

— Який Соловейко? - запитала я.

— Саллі, будь ласка, не вір йому, - мовив Артур.

— З тобою ми потім поговоримо, який Соловейко? - відповіла і запитала я.

— Потім у вас уже не буде. Саллі, Соловейко — це я, власник компанії по рабству.

— Що-що?! - ошелешено запитала я.

— А ти думала, як я дізнався, що Магда знає про рабство. Вона хоч була розумна і мало кому довіряла, але на пляжі в усіх є вуха і тим паче в мене.

— Стоп, ти найняв Артура, щоб він вбив Магду? - перепитала я.

— Саме так. Ваше агентство втрутилося у мої плани, тому я мусив вбити небажаних свідків, а тепер вб'ю і вас. 

   Тепер у моїй голові почало все прояснятися: за мною весь час спостерігав Георг-Соловейко, а пташка соловей тому й співала, коли наступала біда, щоб дати мені підказку, а я ніколи не могла здогадатися.

— Якби я знав, що ти мій бос, ні за які гроші не погодився на цю справу, - сказав Артур.

— Тобі взагалі влізати в цю професію не треба було, - розгнівано промовила я до Артура.

— Я знаю, але я зробив не той вибір і тепер за це мушу поплатитися.

— Не видумуй, що б ти не зробив, ти не помреш, не тут і не зараз, - сказала я.

   Що б не вчинив цей жахливий хлопець, він все ж був хлопцем, якому я пробачила. Може, це сліпе кохання, але я потім з ним розберуся, зараз найважливіше — це вибратися з цього жахливого підвалу.

— Ну-ну, голубки. Ви якраз тут і помрете, зачекайте, зараз повернуся з пістолетом, - сказав і вийшов з кімнати Георг.

   Я розуміла, що ми справді можемо померти і Георг може вбити, вбити нас обидвох, а вмирати я не хотіла, і тільки не поряд з Артуром, я не хотіла бачити ні його, ні своєї смерті.

  Проте Артур мене знову здивував. 

  Він спокійно встав і підійшов розв'язувати на мені мотузку, а потім прошепотів на вухо:

— Будь тихо, а то я ще з тобою одружитися хочу. 

   Він допоміг мені встати і тихенько вийшов з дверей, я попрямувала за ним. Ми сховалися за дверима. Я тихенько стояла за його спиною і думала, що востаннє чую аромат його духів і його тепле тіло. 

  Сходами уже спускався Георг, мені стало лячно. А якщо в нас не вийде? Проте нам пощастило — як тільки Георг зайшов у підвал, Артур з усієї сили штовхнув двері, я допомогла йому, і ми закрили Георга на деякий час. Він матюкався, але ми не звертали на це уваги і вибігли з будинку. Було зрозуміло, що ми знаходилися за містом.