Розділ 20. Дзвінок 3

 Я поглянула на екран телефону. Мені дзвонила Саманта Беркурій —  рудоволоса з танцювальної групи "Rodbery". Я точно не знала, чому вона набрала мій номер, але здогадувалася. Я ж обіцяла сходити з ними на одну тусовку. На годиннику була 10 вечора, саме той час, щоб прийти вчасно. Я підняла трубку:

— Алло? - стривожено запитала я.                                    

— О-о-о, Саллі, нарешті, я вже 5 разів тобі дзвонила! 

   І тут я зрозуміла, що я міцно сплю (сміюсь).

—  Вибач, я спала, тому не чула. 

— Окей, я тобі кидаю адресу в повідомлення, чекаю тебе за годину.

— Ок, без проблем.

— Одягнись офіційно, це приватна вечірка багатих людей Роттердама.

— А як ви туди потрапили? - здивувалася я.

— Ти справді думаєш, що ми не маємо зв'язків? – сміючись, відповіла Саманта.

— Та ні, що ти, - хутко заперечила я.

— Давай збирайся, до зустрічі, - сказала вона і кинула трубку.

    Я швиденько почала шукати щось у своєму чемодані. В мене було лише одне офіційне плаття. Чорне атласне, дуже красиве. Воно ніби кричало про свою простоту і тим самим зачаровувало ще більше. Шию я прикрасила срібним ланцюжком з півмісяцем. Мій образ виглядав естетично, як я й любила. Ще я довго думала, чи взути чорні каблуки, чи білі кеди. Ага, сказали одягнутися елегантно, в той момент я подумала: "Може, вдягнути білі кеди?" Ну, а що? Натомість вони зручні. Правда, я все ж вибрала легкі каблуки, шпилька на них була невисока, якраз для мене, щоб по дорозі я не вбила себе. Поверх плаття я надягнула тренч небесно-голубого кольору. Не питайте, звідки я в своєму чемодані влітку знайшла тренч, я все своє життя вожу з собою надзвичайно-дивно непотрібні речі, і, на диво, вони мені стають у пригоді.  А чому я обрала саме небесно-голубий тренч, а не типовіший відтінок? Бо моя подруга, мій модний стиліст порадила бути оригінальною і стильною, а я з нею погодилася, що так цікавіше.

   Надворі було трішки холодно, але я любила холод, хоч і мала на нього алергію. Згодна, це дуже нелогічно, але все моє життя було проти логіки і трималося на одній інтуїції. Йшла я через парк, знову парк, втретє за добу. Уже  стемніло, але ліхтарі освітлювали мені шлях. Красиві вулички, глибока ніч і думки, що можуть зачарувати кожного. Хочете знати, про що я думала? Запитайте себе, про що я думала. Я думала про те, що може зробити людину щасливою, що робить нас більш людяними, що вирішує наше життя. Я так і не знайшла відповіді на ці питання, бо життя вирішило дати мені ще час подумати, і я вже знала, що не упущу цей шанс. 

  Я вже була близько. Вечірка проходила у великому театрі. Так, саме в театрі. Її організував бос модного агентства, який любив усе вишукане. Коли я вже була близько, то бачила, що з вікон лилося світло, і чула вражаючу музику гри на фортепіано. Дуже люблю слухати гру на фортепіано, це завжди зачаровує... Музика... В ній є велетенський сенс, який не всі можуть зрозуміти. Різна мелодія пробуджує різні почуття, різні емоції, не всі в силах зрозуміти, куди ведуть ці емоції. А справді, навіщо розуміти емоції, як їх потрібно відчувати? Проте я віддам перевагу розуміти емоції, розуміти музику, бо так вона пробудить у мені новий стиль, нові почуття, нове життя. 

   Я з легкістю пройшла через охоронця, схоже, він мене вже знав, тому миттю пропустив, хоч я й була без запрошення. Я зайшла всередину і попрямувала на другий поверх, де відбувалося все дійство. На моєму шляху були високі і вишукано облаштовані двері. Я натиснула на них і відчинила. Перше, що я побачила, це тронну залу. Тут було неймовірно красиво і вражало наповал. Як у стародавні часи. Деякі люди танцювали парами під музику, грав один красивий чоловік на фортепіано, а деякі стояли і говорили щось біля столів з наїдками. Я завмерла і не знала, як зробити наступний крок. Зала була шикарна. Стіни оздоблені різними картинами, а лампа посередині залу була надзвичайно велика і коштувала немало. Я б могла описувати вам це місце вічність, але те, що сталося далі, було набагато цікавіше.