Розділ 19. Дзвінок 2

Вже світало. На годиннику була 5 ранку, але спати я не хотіла. Цілу ніч снилися кошмари. Це просто жах. Я всім серцем ненавиділа сни, бо мені вічно сняться кошмари. Ще коли була дитиною, снилося, як мене викрадають, як я потрапляю в аварію, як потрапила в німецьку війну і ховалася в труні з пінопласту. Звучить дуже дивно, але можу вас запевнити, що саме таке мені снилося. Або як мене хотіли здати на органи, теж жахливий сон... А ще мені в одну ніч сниться 5-7 снів, хоча я десь читала, що це нормально і так у всіх людей, просто більшість не пам'ятає жодного сну, але я не відносилася до більшості. Мені кожної ночі снилося так багато снів, і я вставала і пам'ятала геть усе. Чесне слово, геть усе.  Ви навіть не уявляєте, як це жахливо, хоча, може, уявляєте.

  Просто після купи снів-кошмарів ти встаєш, і в тебе крутиться голова і плутаються думки, а потім важко зосередитися на роботі. І найгірше те, що я не могла забути ні один сон. Ага, не могла, хоча дуже багато людей з легкістю забувають, але я, на жаль, ніколи не відносилася до цих людей. 

   Я дістала з чемодана коротку джинсову спідницю і красиву футболку та вийшла з будинку. Надворі ще було трішки холодно, але я любила прохолоду. А ще така атмосфера. Ранкові вулички. Люди, що сплять у своїх домівках. Архітектура. Хмарочоси. Парк. Природа. Краса. Ой, як же я це все люблю. Я пішла в парк і гуляла 3 години по ньому. Так, три години. Бо коли я вже  прийшла додому, була  8.19 і задзвонив мій мобільник.

  Дзвонили з незнайомого номера, я підняла трубку:

— Алло? - спитала я.

— Алло. Добрий ранок, пані Саллі. Я той поліцейський, що розмовляв з вами вчора, білявий такий. 

— А, пам'ятаю. Ви все ж знайшли на сайті мій номер?

— Так, це було цікаво. Ми можемо зустрітися сьогодні?

— Окей.

— Я вам надішлю адресу, вдягніть щось літнє, спідницю чи плаття, я вдягну просто шорти і футболку, підемо в одну забігайлівку, так нас ніхто не помітить.

— А якщо я хочу в ресторан? - почала я.

   Ой, може, це й не дуже ввічливо з мого боку, але я люблю трішки пожартувати, і завжди цікаво, що людина відповість на таке.

— Тоді чекаю вас в елегантному платті, а я буду в чорному костюмі, зустрінемось о 9 вечора.

— Ой, я пожартувала. Мені більше до душі забігайлівка. 

— З вами важко. 

— Не заперечуватиму. А як вас звуть?

— Тобі.

— Рада познайомитися, Тобі. Моє ім'я, ви вже знаєте.

— Знаю. Зараз вам скину геолокацію, там і зустрінемось через 2 години. Вам підходить?

— Так, нормально. 

— До зустрічі, Саллі, - лагідно мовив чоловік.

— До зустрічі, - відповіла я.

   Я вирішила не перевдягатися, бо і так була в спідниці. Сиділа ті дві години і читала якусь книжку по Інтернету. І потім нарешті вийшла і пішла по його геолокації. Місце він обрав трохи далеке. Правда, добиратися туди було цікаво. Взагалі весь Роттердам цікавий. Де б ти не йшов, завжди знайдеться щось нове. Чує моє серце, що я закохалася в нього назавжди, хоча я кохала його завжди.  

  Я вже була близько і побачила хлопця, що сидів за столиком на двох. Це справді була невеличка забігайлівка з терасою надворі. Тобі розглядав меню, я тихенько підійшла до нього.

— Привіт, - заговорила я.

— Ооо, Саллі. Ти швидко. Сідай і подивись меню, а потім скажеш, що будеш замовляти. Я пригощаю.

— Окей, - я сіла за стілець навпроти хлопця і роздивилася меню.

    Тут було щось типу фаст-фуду. Тому я просто взяла гамбургер, як завжди. Хлопець взяв те саме, що я, і хотів замовити щось випити. Проте я заперечила, коли сказала, що не п'ю алкоголь і віддаю перевагу простому соку. Він погодився зі мною і замовив собі каву експресо.

— Не забудь, Саллі, тебе я теж підозрюю у вбивстві, - сказав він.

   Якщо чесно, то я не здивувалася. За цей рік ще не було такого випадку, щоб мене не підозрювали у чомусь.

— Знаю. Проте в мене є алібі. Я проходила через багато вуличок і кафешок, де надворі, напевно, були камери, тому я ніяк не могла бути на даху.

— Не могла, проте ти могла когось підіслати, щоб його скинули, доки ти розмовляєш з ним по телефону.

  Оце так поворот. Я, в якої на рахунку майже немає грошей, найняла кілера. Ну, нічого собі, прикольно.

— М-да. З такими темпами будь-хто може стати вбивцею, - задумано мовила я.

— Що ви мали мені розповісти?

  Я не знала, чи потрібно розповідати все, чи ні, але розповіла геть усе. Хтось може сказати, що так робити було непотрібно, але все ж я слідувала за серцем, а воно казало мені, що потрібно довіритися цьому Тобі. 

  Нам принесли наше замовлення. Я взяла гамбургер і почала їсти. Виходило не дуже виховано, бо я близько ста разів замурзувалася у кетчупі і витиралася салфеткою, в принципі, як завжди. 

— Ви думаєте, що я вам повірю? - знову сказав чоловік.

  Він уже починав мене нервувати. Хоч не вір, хоч вір, мені то, що, я розповіла правду — і все. 

— Мені, чесне слово,  все одно, повірите ви мені чи ні, я просто хочу розкрити вбивство Магди, Джейка і жінки, що померла в пожежі. Це все, - спокійно відповіла я.

— А ви цікава дівчина, Саллі. 

    Думаю, мені треба було відповісти, що я вже не молода дівчина, а жінка 25 років, яка просто незаміжня, і через це мене не потрібно приписувати до категорії молодих дівчат-студенток, але що вже поробиш, я виглядала набагато молодшою, ніж була насправді.

— А ви хлопець.

— Гм-м, я вже на роботі, працюю.

— Гм-м-м-м, можу запевнити вас, що я також, хоча вчора через вбивство мого начальника я втратила роботу.

  Думаю, він зрозумів мене і свою помилку.

— Не хочеш пройтися? У парк? - запитав біловолосий.

   Ой, знову парк, я вже сьогодні там від ранку просиділа, але що ж, і так нема що робити, тоді чому б не погодитися?

— А чому ні? - усміхнулася я, і ми вийшла з кафешки.