Розділ 17. План А

Я заледве встала з ліжка, хоч і пройшло вже кілька днів після пожежі, правда, навіть бинти не допомагали стримати мій біль. Проте, успіхи все ж були. Я могла встати з ліжка і умити руками лице, могла сама сісти у візок, бо хоч і було легше, але стати на ноги дуже боляче. Я замовила їжу в готель, попросила принести типовий сніданок і щось солодке. Для мене типовий сніданок — це, перш за все, яєчня і авокадо, тости. Знаєте, з цим візком я відчуваю себе не молодою і красивою шатенкою, а старою бабусею, якій пора в'язати носки. 

   На душі у мене казна-що творилося. Зранку я встигла посваритися з рідними, бо вони дізналися, що я потрапила в пожежу і не поїхала додому. Я не хотіла ні з ким розмовляти. Не хотіла нікого бачити, зараз мені могли допомогти тільки незнайомі люди і то, якщо вони мене не рознервують. Також я не знайшла вбивцю Магди і не знаю, хто спричинив пожежу. На даний момент у мене немає нічого, ні друзів, ні ворогів, ні рідних, ні хлопця. І ні, про Артура я не забула, ви можете сказати, що ми лише разок поцілувалися і тут немає нічого такого, але що мені робити, якщо я відчуваю себе покинутою дурепою. 

   Моє життя перетворилося на якесь пекло. І хоча навкруги мене є багато хороших людей, але я все одно залишаюся одна. Мені боляче кожної секунди, як все згадаю. Боляче за все моє життя. Я втратила все, що можна. Проте я не втратила найважливішого. Себе. Але я втратила його і своє минуле життя. От не знаю, що зі мною. Якась раптова депресія.

  Я надягнула красиве літнє плаття і поспішила з номера. В холі я чекала на учасників команди. Незабаром вони спустилися ліфтом, всі були надзвичайно сонні, страшно уявити, яка в них була нічка.

— Доброго ранку! - привіталася Саллі.

— Як ти так рано встаєш? Хоча це зрозуміло, сонечко завжди рано встає, - посміхнулася Саманта.

— Ага, - мовив, позіхнувши, Денис.

— Доброго! - єдина відповіла на моє привітання Мішель.

— Дивіться, сьогодні ви підете на одне шоу, там вас розпитуватимуть про вашу команду і таке все. Потім я б радила пройтися по вулицях міста і поспілкуватися з фанами, я впевнена — вони у вас є. Далі я організувала вечерю у відомому ресторані з одним журі конкурсу.

— Ого, а хіба можна вечеряти з членами журі?

— Так, у вас перемога залежить не від журі, журі було на першому і другому етапі, а на третьому все вирішуватимуть люди.

— Ого, цікаво, думаю, ми завоюємо їхні серця! - сказала Саманта.

— Неодмінно, тільки для цього потрібно працювати, і немало, - зауважила Саллі.

— Та ну, не будь занудою, Саллі, ми і так виграємо, - усміхнулася Саманта.

— Це добре, що ви такі самовпевнені, проте вам все одно потрібно працювати. Інколи здається, що успіх близько і все йде легко, проте насправді це просто фокус долі і попереду вас очікує найважче. Не губіть пильність, бо це може погубити вас.

— Ти говориш якимись зазубреними фразами? - запитався Дениско.

— У мене мізки є, щоб щось придумати, а не зазубрити, - сміючись відповіла я.

— О, прикольно.

— Ви мусите дотримуватися моїх вказівок, повірте, для вас це тільки краще. Я сьогодні пошукаю вам приміщення для репетицій, - вирішила Саллі.

— Окей, домовилися, але ти сходиш з нами на одну приватну вечірку, - поставила свої умови Мішель.

  Я здивувалася, що така тиха дівчина заговорила і ще й сказала таке, схоже, мені потрібно дізнатися про неї більше.
— Згодна, але через кілька днів лишень, коли легше стане з бинтами, - відповіла я.

— Домовилися, - посміхнулася блондинка. 

  Отак ми і склали план А.

  Вони вирушили виконувати мої вказівки, а я — на пошуки їм місця для занять. В інтернеті я вже поглянула декілька варіантів і вивчила маршрут до них. Найважчою проблемою було те, як залізти в автобус, правда, я все ж вирішила пішки, на візку. 

  Я їхала і розглядала атмосферу Роттердама. Тут було стільки цікавих споруд. Міст Еразма, парк Пласвайк і дендрологічний сад Тромпембург. Знаєте, розповім вам по секрету, в дитинстві я завжди знала, що закохаюся саме в Роттердамі. Не знаю, чому саме тут, проте я завжди це відчувала. І до шаленості люблю це місто. Тут є хмарочоси, як у Нью-Йорку, а також стародавні будинки, як заворожують своєю красою. 

  Я вже прийшла до першого можливого приміщення.

  Постукала в двері, і мені відчинив старенький дідусь.

— Доброго дня! Це ви хотіли на два тижні орендувати приміщення? - запитав він.

  На вигляд йому було близько 70 років. Серйозний старенький дідусь з борідкою і сивим волоссям.

— Так, я. А можна його оглянути?

— Звісно, я вам допоможу.

  Він допоміг мені переступити через поріг будинку, і я побачила простору кімнату з дзеркалами. Все було ніби для справжніх танцівників, у той момент я зрозуміла, що знайшла саме те, що шукала.

— Вам подобається тут?

— Так, це ідеальне місце.

— Не можу з вами не погодитися.  Тут колись займалися балерини, це була школа балету, проте після Другої світової ми мусили закрити приміщення, і тепер все, що я можу, — здавати його оренду, - сумно розповів дідусь.

— Ого... А чому ви не відкриєте тут балетну школу знову?

— Зараз у мене немає стільки грошей, щоб виплачувати гроші хореаграфу і проводити ремонт.

— А-а-а-а, тоді зрозуміло, я беру ваше приміщення, воно недалеко знаходиться від готелю, і займатися тут команді буде комфортно.

— А можна поцікавитися, що за  команда?
— Rodbery, - відповіла я.

—  Ого, цікава назва. Та, я їх знаю, вони пройшли на третій етап всесвітнього фестивалю, бачив деякі їх виступи по телевізору, вони непогані. Проте їм, щоб перемогти «Нових орлів» доведеться багато старатися.

— «Нових орлів»? - перепитала я.

— А, ти не знаєш. Це дуже популярна танцювальна група, їхня майстерність взагалі на іншому рівні, їх важко буде перемогти.

— Зрозуміло, дуже дякую вам! Зараз перешлю гроші вам на карточку.