Розділ 16. Переліт

Переліт для інвалідів є не найлегшим. Знаєте, я й ніколи не задумувалася, як літають інваліди. Допоки сама не стала інвалідом. Звучить трішки смішно, але насправді не дуже. Медсестра практично зі мною не розмовляла. Вона була неговірка, але проворна. Паспортний контроль і ще кілька відділень ми пройшли швидко, а до літака ми їхали не на автобусі, як звичайні люди, а йшли. Точніше, вона йшла і везла мене. Далі перед входом у літак вийшли двоє чоловіків і допомогли мені пересісти в інший візок, а потім вже вони тягнули мене по сходах, ну, на візку. Загалом все важко пояснити, але цей переліт був найцікавіший у моєму житті.

  Я кілька разів пробувала заговорити з медсестрою, але чесне слово, ще ніхто в моєму житті мене не ігнорував, як вона. Звертати увагу на ігнорування я не збиралася, бо були суттєвіші проблеми. Мені треба було придумати тур для танцювальної групи. Правда, цю справу я відклала за 20-ою спробою знайти в сидінні переді мною якийсь журнальчик з рекламою місць, турів і так далі. Не знаю чому, але саме перед моїм сидінням залишився всього один занедбаний журнал з техніками безпеки.

  До речі, я ж вам не описала вигляд медсестри. Це була мила на вигляд брюнетка. Пухкі щічки, прямий ніс і приємний погляд. Вона мала небагато зайвої ваги, але фігура в неї все одно була гарна. Знаєте,  на вигляд вона дуже гарна, мила пані, але ігнор явно їй не під опис. 

 Що ж. Згодом переліт закінчився, і ми прилетіли в Роттердам. Сказати, що я була щаслива, це нічого не сказати. Роттердам — це одне з моїх улюблених міст на світі. А самі Нідерланди — дуже красива країна. Я пам'ятаю, ще коли була в 9 класі, то на уроках географії ми вивчали це місто як місто-порт, вже тоді воно мені запам'яталося. 

 З літака ми вибралися уже легше. Далі медсестра вивела мене з аеропорту і покинула, не сказавши ні слова. М-да, таку не говірку жінку я зустріла вперше. Далі я поїхала на візку до одного з автобусів під номером 78, який мав відвезти мене в готель. Водій вийшов і допоміг мені забратися всередину. Це було не так легко, але все ж нам вдалося. Їхали в автобусі ще кілька людей: одна сім'я, одна пара і ще окремо дві дівчини та один чоловік. Я сиділа біля вікна, тому, поки ми їхали, могла спостерігати за дорогами, будинками, місцевістю. Я з дитинства любила Роттердам, а тепер, здається, ще більше в нього закохалася. Коли ми проїжджали, я змогла побачити кубічні будинки Роттердама. Я завжди дуже хотіла їх побачити. Ця архітектура завжди заворожувала мене.

  Знаєте, хто б що не говорив про мистецтво, але я його люблю. Картини, пам'ятники, споруди — це все є історія. Історія несе в собі спогади, моменти, емоції. Історія несе в собі людей, різних людей, повністю випадкових і повністю потрібних людей. Це завжди заворожує і торкається серця. 

  Доки ми приїхали до готелю, я вже пообіцяла собі, що піду подивлюся на ці кубічні будинки зблизька. 

 У готелі мене розмістили швидко і без всіляких труднощів. Я зайшла на пошту і побачила, що бос мені надіслав мені інформацію про кожного учасника та різні тури. Він мені допомагав, видно, йому було соромно за ту поїздку, що він мені влаштував. Хоча його вини в цьому не було, тут вина тільки моєї непередбачуваної долі. 

 На годиннику була 3-тя дня. Мені потрібно було вирушати в інший готель, де розмістили моїх учасників. І коли я вже хотіла подивитися назву готелю і скласти безпечний маршрут для себе, то виявилося, що учасники фестивалю зі мною в одному готелі. Можу посперечатись, що це справа рук боса. І я йому дуже вдячна. Я ліфтом спустилася в хол і стала чекати. Незабаром з ліфта вийшли три людини.  Це були двоє дівчат і один хлопець. Вони запримітили мене і почимчикували до мене.

— Саллі? Це ви? Нам казали, що наш інструктор має бути на візку, - заговорила першою рудоволоса дівчина.

  Дуже красива. Її руде волосся виблискувало і виглядало набагато краще за моє русяве. Вона сама доволі висока, з гарною поставою та фігурою. Мала виразні чорні очі. Ця дівчина притягувала до себе багатьох, вона мала якийсь такий вигляд, що ти хотів з нею познайомитися.

— Так, це я.

— О, нам не казали, що ви будете дуже гарна і молода. Ми думали, що зустрінемося зі старенькою бабуською у візку, а не з чарівною жінкою, - продовжила вона.

— Дякую за комплімент, ви така ж, - посміхнулася я.

  Інші учасники групи: був красивий брюнет, він мав широкі плечі і серйозний погляд. І зелені очі. Я дуже любила, коли в хлопця зелені очі. Ти тоді просто дивишся і не можеш перестати дивитися. Завжди для мене були очі найбільш інтригуючи. Очі можуть сховати правду, а можуть показати її. Можуть зробити тебе оголеною в одну секунду, хоча ти вся стоїш в одязі. Можуть розказати все про життя людини. Головне — вміти дивитися в очі. А ця навичка є не у всіх, і в мене її не було, доки я не почала аналізувати людей. Просто мені було цікаво. Що ж, повернемося до учасників групи. Інша дівчина була світловолоса, розкішні локони. І темно-голубі очі. Задуманий погляд, в її очах я могла прочитати лише переживання, хоча вона сама виглядала більше на суперпопулярну дівчинку без ніяких комплексів. Проте, якщо з нею бути знайомою, тоді дізнаєшся, що вона не така самовпевнена, як здається. Фігура в неї не гірша, ніж у рудоволосої.

— Спасибі, мене звуть Саманта Беркурій, - мовила рудоволоса.

  Я здивувалася, якщо змінити букву Б на М — вийде прізвище  Меркурій. Отак я познайомилася з інопланетною дівчиною. 

— А мене — Денис Конрат, - заговорив чоловік і простягнув руку, я відповіла на рукостискання.

  Його руки були сильними і міцними, швидше всього, до танців він працював в магазині, а саме розвантажував товари. І однозначно ходив у спортивний зал.

— Я Мішель Айкорі, - сказала біловолоса.

— Ого, в тебе цікаве прізвище, - зауважила я.

— Дякую, - сором'язливо відповіла дівчина.

— Окей, приступимо. Щодо танців я завтра вам все пояснюватиму, а сьогодні перший день і тому я приготувала легенький тур.