Розділ 15. Що ж, життя буває всяким

   Їдучи в машині, я й не знала, що сказати, тому їхали мовчки. В мене було стільки думок... Я відчувала себе розгубленою, сумною. І всі почуття змішувалися в мені. Мені було невимовно сумно. Кожен день був помилкою. Все було брехнею. І моє життя розпадалося на маленькі частинки. Все так заплуталося. І в кінці цього ланцюжка була я. Я, яка не знала, що їй робити. Плутанина в голові, відчай, страх. 

   Мені треба було лиш розібратися в собі. Проте на даний момент мені треба розібратися в вбивстві. Але нема ні єдиної зачіпки. Взагалі нічого. Туман і все. Глухий кут. Вбивця не залишив нічого, а через вітер його сліди здуло. В мене весь час було якесь дивне відчуття, я ніби на правильному шляху, але зараз мій шлях, мені здається, став ще довший. І цей соловейко, який невідомо чому протягом всієї відпустки мене переслідує. Це не дає мені спокою. Щось є в цьому соловейку, але що саме? І те, що сталося з Гертрудою, дуже пекло. Згоріла на моїх очах. Як мені тепер жити? Як мені жити після всього, що трапилося?

   Хоча мені ще пощастило, а пощастило тим, що я не була дурною з Артуром. Бо якби він мене покинув після чогось серйозного, було б дуже погано. А так, у нас нічого й не було, тому хоч в чомусь моє життя не зруйноване. Так… Мені 25. Грьобані 25 років! За що, в біса мені це все?! Як би смішно це не звучало, але я не хочу додому. Вперше, напевно. Мені справді треба розвіятися, коли опіки заживуть, а доки є робота в Роттердамі. Проте не все сталося, як гадалося.

   Мені зателефонував мій бос. Я вже не знала, якого закінчення дня очікувати, тому, трохи хвилюючись підняла трубку.

— Добридень! - чемно почала розмову я.

— Вибач, я більше не буду тобі давати відпустку. Можеш летіти зразу додому, в Роттердам не обов'язково. Мені жаль, що ти таке пережила. Справді.

  Навіть через тисячу кілометрів було чути, що він справді шкодує. Життя підступна річ.

— Ні, все нормально, я хочу розвіятися, і ніщо мені в цьому так не допоможе, як робота. Тільки я в трохи інвалідній ситуації, тому попрошу вас дати мені лише одну танцювальну команду і бажано з найменшою кількістю учасників, і якщо можна, то таких, які не дуже люблять всюди їздити. 

  А що, не можна? Якщо вже взяв провину на себе, то хай відповідає. 

  На мене крадькома поглянула Мінчжу, перевіряла, що я роблю на задньому сидінні. Я помахала головою, що все нормально і просто говорю по телефону. 

— Ти впевнена? - перепитав бос, ніби те, що він почув, був сон.

— Впевнена, я хочу працювати, Джейку. Тоді в мене не буде часу подумати, а значить, у мене не з'явиться ОКР.

— Якщо це заради того, щоб не з'явилося ОКР, тоді я все зроблю, як ти говориш. Бо ти дивись, ОКР — це небезпечна річ.

— Вірю. 

— Тоді до зустрічі в Роттердамі, моя найпрацелюбніша працівниця.

  Я хотіла гукнути щось до прикладу: "Ти не думаєш, що тавтологія вийшла?" Проте, я не встигла нічого сказати, як він відключився, у цьому був весь мій бос. 

 Я й не знала, що вже думати. Частина мене хотіла зробити так, як я робила завжди. А саме: поїхати додому, включити серіал, купити чіпси, піцу і кілька кілограмів морозива, закритися у будинку та відірватися від світу. 

   Проте завдяки цій поїздці я зрозуміла, що хоч потрапила в цілу гору халеп, та я жила. Справді, жила. В мене було що згадати. Тоді ж я закривалася від світу, була самотня, і це було найнеправильнішим рішенням за все моє життя, якщо таке рішення бувало. 

  Що ж, думаю, вам цікаво, що було далі. 

  Мінчжу спокійно довезла мене до готелю і попрощалася зі мною обіймами. Мені було приємно.

   У мене з'явилися нові проблеми. Всі мої речі перебували в номері Артура. Щоб ви розуміли, він був останнім у моєму списку, кого я хотіла побачити. Він обманював мене, він насправді не хотів нічого серйозного, лиш використати мене як ляльку і гудбай, дівчинко. Я такою дівчиною бути ніколи не хотіла. А в принципі, хто б хотів?

  Я зібралася з духом і вирушила ліфтом на останній поверх. Уже їдучи, я чула відлуння музики і танців. Хлопець влаштував вечірку. Приїхали, як я в біса в інвалідному візку маю добратися до своїх речей?! От вам і математика: як правильно пройти так, щоб нікого не зачепити, не потрапити в тисячу незручних ситуацій, ну як?! Чесне слово, я так не вмію і ніколи не вміла. 

  Так, у нього була вечірка. Я заледве виїхала з ліфта, все в його номері було порозкидане, на підлозі валялося все, що тільки душа забажає. А самі подумайте, хіба б ви не хотіли аірподси, які хтось загубив? Правда, брати якісь речі з підлоги в мої плани не входило. 

  Я акуратно водила візком, пробуючи нікого не зачепити. Але не тут то було, Саллі.

— Ти дурепа? Куди преш? - закричала одна з розфуфирених жінок, вдягнута в міні-плаття і з блискучими білими локонами.

  Ще цього не вистачало! Тепер повний комплект. Пожежа, лікарня, мене кинув хлопець, кожна клітинка мого тіла вмирає від пекучого болю, і ще надзвичайно "мила дамочка" хоче мене придушити. Я її штовхнула, коли пробувала розвернутися до другої спальні. 

— Прямо по горизонту, - огризнулася я, а що, я справді їхала прямо по горизонту.

  Жінка, схоже, розізлилася, вона вже підняла руку, щоб учепитися мені у волосся. Проте, як завжди, прискакав мій жахливий принц на білому коні. 

— Магноліє, заспокойся, її чіпати не можна, - зловив руку Магнолії Артур і розвернув її до себе.

  Вона зразу почала з ним кокетувати. Провела рукою по його волоссю і сказала:

— А тебе можна?

— Звісно, можна, - відповів він і впився їй у губи.

  Якось спостерігати, як розфуфирена Магнолія цілує мого колишнього, не дуже хотілося, тому я швиденько, без зайвих пригод проїхала до свого номера. На щастя, там нікого не було. Я спробувала зібрати речі, але в мене нічого не виходило, я навіть з візка сама не могла встати. І як мені піти в туалет?! Або як приготуватися до польоту?! Абсурд.