Розділ 14. Рішення

— Артуре, мені потрібно тобі дещо розповісти, - мовила я, коли ми  їхали в машині.

— Що саме? - запитав хлопець.

— Про пожежу. 

 Хлопчина тривожно глянув на мене. Я продовжила:

— Я вважаю, що пожежа була підстроєна. Хотіли вбити останнього свідка, і їм це вдалося. Правда, Гертруда мені дещо встигла розповісти.

— Гертруда? - не зрозумів він.

— Жінка, яка була подругою Марти, вона знала багато чого про вбивство. Вона піклується про цього багатого чоловіка, що вже рік на пляжі.

— А, того старенького?

— Саме так! - посміхнулася я.

— То що?

— Коли ми розмовляли в кафе з Гертрудою, то вона мені розповіла, що Марту вбили не просто так. У Марти почали пропадати клієнти, як нам уже розказував Георг. І Марта вирішила це розслідувати. Вона всім ділилася тільки з Гертрудою, та навіть їхнє спілкування було потаємним. Значить, Марта дізналася, що дехто, ім'я, я, на жаль, не почула, але саме він стоїть за цим всім.

— Саллі, перейди до суті, ти все якось перескакуєш.

— Ой. Справді, її клієнтів забирали в рабство.

— У рабство? - здивувався Артур.

— Так. Марта про це дізналася, тому її вбили. І Гертруда все це знала, вони, напевно, довідалися про це і влаштували пожежу в кафе. 

— Тобі, значить, також може загрожувати небезпека. Той, хто підпалив кафе, бачив, що там була Гертруда, і явно бачив, що ти також там сидиш. Тебе також захочуть вбити.

— Знаю, - спокійно відповіла я.

— Знаєш? - починав сердитися він.

— Знаю. Артуре, це справа серйозна. Треба розповісти поліції чи комусь ще. Це ж не одну людину продали в те рабство, і вони досі продовжують це робити. Уяви, що тільки там може з ними бути. Це страшно. 

— Але ти не повинна займатися цією справою! Ти ж це розумієш?

— Розумію, що не повинна. Тому я розкажу все поліції.

— Ти здуріла?!

— А в чому проблема?

— Ти думаєш, що як вбивця зміг вбити Марту, підпалити кафе і залишитися непоміченим, він тебе не вб'є?

— Може вбити. Але тут не тільки моє життя. Тут ще життя тих людей, яких планують продати в рабство. Подумай, як їхнім родичам, близьким. Це жахливо — розуміти, що близька тобі людина пропала і невідомо, що з нею на даний момент.

— Саллі, це серйозна справа і не треба геройствувати.

— Та я не геройствую! Артуре, це неправильно — не казати правду і жити спокійно. 

— Я працював у поліції і знаю, як це все буває, тому, Саллі, краще не треба.

— Стоп, а звідки в тебе гроші? Чому ти такий багатий, хоча зараз безробітний і твоя минула робота не мала суперзарплати?

— Це просто збереження.

— У мене також є збереження, але я так багато не назбирала.

— Саллі, я сказав — збереження, значить, збереження.

— Чому ти на мене кричиш?

— Я не кричу! 

— Артуре, що з тобою відбувається? Ти що, не хочеш справедливості?

— Хочу, але не ціною твого життя.

  Я закотила очі. І як пояснити, що ти дуже живуча і з тобою нічого не трапиться?

— Ти мені віриш? - спитала я прямо.

— Вірю. 

— Тоді допоможи мені. 

— Куди їдемо?

— У відділок, дякую! - і я міцно притиснулася до його плеча, а потім згадала, що в мене опіки, і з болю відхилилася назад.

   Їхали ми не так довго, як я думала. По дорозі розмовляли на різні теми, а саме:

— Як ти збираєшся зі мною бути? Ти ж розумієш, що ця відпустка не безкінечна? - спитала я.

— Розумію. Не знаю, як буде. Все залежить від тебе.

— Від мене? - здивувалася я.

— Так, - спокійно відповів він.

— Ти перекладаєш всю відповідальність на мене?

— Подумай сама. Ще деякий час — і ми більше не зустрінемось.

  Я, здається, не вірила, що це казав Артур. 

— Але ж ми могли б бути разом, ну, так, як ми ж пара, - я не хотіла вірити, що це казав він, але сама ставила запитання на які знала відповідь.

— Саллі, ми ніколи не були парою. Ти сама винна, що вважаєш це чимось більшим. У нас би ніколи нічого не вийшло. Починаючи з того, що я американець, а ти з Чехії.

  Стоп. Звідки він знає?

 Але я не встигла запитати, він продовжив говорити.

— Ти взагалі, як дитина. Повірила, що ми можемо бути разом. Хіба не зрозуміло, що я тебе використовував?

 Серце скотилося десь донизу. Я довірилася людині. Я довірилася Артурові. Я думала, що зможу змінити цього бабія. Але не змогла, я ж така, як усі. Треба було вірити тільки собі.

— Зупинися, ми ж уже приїхали?

— Приїхали.

— Я піду сама, ти їдь у готель, - рішуче сказала я.

  Хлопець не заперечував, видно, він хотів повернутися до своїх прекрасних залицяльниць. Він допоміг мені з візком, і я попрямувала до відділку. Там мені допомогли з сходами.  

  Там була Мінчжу. Ви не повірите, яка я була рада її бачити. І рада, що поряд не було Артура.

— Добридень, Саллі. Щось трапилося? Чому ви у бинтах?

— Так, трапилося, давайте краще поговоримо без свідків.

  Вона повела мене в приймальну кімнату. 

— Ви ж розслідуєте підпал кафе на пляжі? - запитала я.

— На жаль, ні, це розслідує мій друг.

— Я б радила вам взятися за цю справу. Вона пов'язана з вбивством на пляжі. 

   Далі я їй все розповіла. Жінка слухала мене уважно і казала, що все буде добре. Розповідаючи історію, у мене виступали сльози. Це все як жах наяву. Спочатку перерізане горло, потім жінка, що згоріла на моїх очах, а тепер Артур.

 Мінчжу старалася заспокоїти мене.

— А ти скільки ще будеш на відпочинку? Ми можемо зробити так, щоб тебе охороняла поліція.

— Ні, дякую. Я вже завтра лечу в Роттердам.

— А тобі не буде важко летіти, в такому стані?

— Я попросила лікаря, зі мною полетить одна медсестра, тому все буде нормально, - запевнила її я.

— Тоді давай я тебе відвезу назад в готель.

  Я погодилася, і незабаром ми вирушили.