Розділ 13. Гроші

Ми їхали через китайські базарчики і магазини. Так людно було, хоча це не дивно. На годиннику була приблизно… ой, ну чому приблизно, скажу вам точно: 9.42. В мене таке відчуття, ніби Артур збирався зробити щось неможливе або супер просте і тим самим неможливе. І я вгадала, варіант 2, тільки помилка була в тому, що все можливо. Ми зупинилися біля одного китайського ресторанчика. Хлопець вийшов з машини і підійшов з іншої сторони, відчинив двері, знову взяв мене на руки і посадив у візок. Ресторан був трохи на підвищенні, тому були труднощі з тим, що зайти всередину. Правда, вже через декілька секунд прибіг офіціант і допоміг нам.

 Людей не було зовсім. Блін. Він орендував ресторан! Ну що за хлопець?! Гроші на вітер кидає. Хоча останній день, можна. І, знову ж таки, звідки в нього гроші?!

   Ми сіли на один зі столиків. На диво, це був столик біля вікна. Як я люблю... Інших столів не було, нікого не було. Тільки офіціант прийшов по замовлення і кухар на кухні готував. 

— Що ти замовиш? - запитав Артур.

— Я, напевно, буду... - і я задумалася.

  Поглянула в меню: cалат з морепродуктами в соєвому соусі, куряче філе з овочами гостре, креветочні чіпси, рис з куркою, яєчна локшина з соєвим соусом. І, звісно була ціла сторінка для суші. Я подумала і, як завжди, вибрала суші. Просто люблю їх.

— Суші.

— Філадельфія чи щось інше?

— О, ти ще мене не знаєш, - засміялася я.

— Я суші буду пробувати вперше, - теж засміявся Артур.

— Що, справді? - здивувалася я.

— Ага, - тихо відповів він.

— Це нічого, тобі пощастило, що спробуєш їх саме зі мною.

  І я підключила до себе всі знання про суші. Замовила найсмачніші і які, я думала, сподобаються Артуру. А потім ми припливли. В переносному значенні. Хлопець не вмів їсти паличками. Я його вчила 30 хвилин. І сказати, що щось вийшло, це вже краще промовчати. Чесне слово, в нього ніяк не виходило. Проте невідомо за якою спробою один шматочок суші таки дожив до того, щоб він його з'їв. Під час цього всього я так сміялася, що просто не могла зупинитися. З ним було весело. 
— А потім ми куди? - запитала.

— Я більше нічого не приготував, - трохи сумно відказав він.

— Супер, тепер у нас є велетенський вибір, - усміхнено сказала я.

— Слухай, ти в нас інвалідик на декілька днів, тому їхати ще кудись не дуже прекрасна ідея, і ти не така легка, як думаєш.

— Та, я важу 50 кг. 

— Ну, все одно, тобі важко пересуватися.

— Ні, моє на кілька днів інвалідство не зашкодить мені. 

— Ти це вирішила остаточно?

— Остаточно.

— І мені не вдасться відговорити тебе?

— Не вдасться. 

   Тут я відчула, що перемога за мною. Але справді, куди нам поїхати з моїм інвалідством? І тут мені спала на думку шикарна ідея. Звісно, для побачення це буде, напевно, відстій. Але я вже загорілася і знала, що ми повинні це зробити.

— У тебе мої речі? Ну, гроші, карточки? - запитала я.

— Так, ось, - хлопець витягнув з кишені кілька моїх карточок.

— А все інше ти залишив у номері?

— Ага, а що таке?

— Нічого важливого, просто запитала. Артуре, ти допоможеш мені?

— Залежно в чому, - відповів хлопець.

— Артуре, допоможи мені, - рішуче мовила я.

— Що робити?

— Їдемо в торговий центр або універмаг.

— Але, Саллі, тобі не можна! Тобі це може зашкодити. Після твоїх опіків мінімум тиждень лежати у лікарні, а ти і так уже сидиш у візку. І як би ти не намагалася збрехати, я знаю, тобі боляче навіть просто сидіти у візку. В тебе спина, стегна, ноги, руки, крім долонь, обпечені. А стопи взагалі найбільше постраждали. 

— Я витерплю.

— Я бачу, що ти терпиш. Бачу, як тобі боляче.

— Артуре, прошу... - сказала я.

  Хлопець промовчав, виграш за мною. Через 10 хвилин ми акуратно йшли до універмагу. На мене оглядалися люди, ну, звичайно, вся в бинтах і в лікарняних шортах та футболці, та ще й у візку. Що ж, сенсація, інвалідик в універмазі.  Ми зайшли у дитячий відділ, взяли візок, але вже не для мене, а для речей. Хлопець показав мені, як пересуватися самій, і після кількох спроб, я змогла. Хоча й було це не надто легко.  Артур діставав з верхніх полиць м'які іграшки, різні конструктори і так далі. 

— Для чого це тобі? - запитав він.

— Здогадайся, - тільки й відповіла я, навіть говорити не хотілося через біль.

  Артур усміхнувся, авжеж, він здогадався. Я також усміхнулася і на душі стало легше. Потім ми закупили різних солодощів і всіляких продуктів. На це пішла вся моя зарплата за кілька років, але я не жаліла. Знала, що це потрібно зробити у будь-якому випадку.

  Ми виїхали звідти, і далі хлопець сам віз нас у правильному напрямку. Я й не казала йому, куди саме, бо знала або, краще сказати, відчувала, що він сам знає.

  Я не пам'ятаю, скільки часу пройшло, але ми вже стояли біля будинку для сиріт. Артур допоміг мені ступати, і згодом я вже сиділа в кріслі на прийомі в директорки сиротинця. Я з нею все обговорила і дала їй чималеньку суму. Це була жінка приблизно 166 см зросту з чорним волоссям, приємна китайка. Артур уже заніс все дітям, він повернувся і допоміг мені їхати на цьому візку. Ми підійшли до дитячої кімнати. Там було скільки маленьких карапузів, які бігали повсюди. На їх обличчях були усмішки. Одна мила дівчинка підбігла до мене і сказала “дякую”, а ще легенько обійняла. Її обійми були дуже приємними, але й болючими. Тому довго ці обійми не протрималися, Артур легенько відсторонив дівчинку від мене і почав їй розповідати якийсь анекдот. А потім хлопець трохи розказав малечі про ситуацію. Вона була найстарша з карапузів, тому все зрозуміла.  Для підлітків ми накупили всякої всячини, якийсь одяг, навушники і ще щось у тому стилі. Загалом, я була рада. Для побачення ця ідея була відстій, але я не могла цього не зробити.

  Сенс життя полягає в тому, щоб допомагати іншим. І я жалію, що не робила такого раніше. Знаєте, я й сама сирота і хоч втратила батьків у 17, за рік до 18-ліття, але мені також потрібна була підтримка. І я жалію, що не можу нічим допомогти цим дітям, окрім якихось речей і коштів.