Розділ 12. Лікарня

Я розплющила очі від жаху. Снилася пожежа і як я горю, і перерізане горло. Скільки я спала? Не знаю, знати не хочу. Що з руками і ногами? Останнє, що я пам'ятаю, це біль. Нестерпний біль від вогню всюди, а потім обійми Артура, пісок і все, я провалилася в небуття. Що ж мені робити тепер? Та жінка, вона згоріла, живцем. Хоча ні, не живцем, вона спочатку задихнулася вогнем. Стоп, про що я, блін, думаю! Саллі! Саллі! Звідки цей голос? Що це? Я нічого в біса не розумію! Спокійно, почнемо з того, чи це сон, чи я прокинулася. Приїхали, а як мені себе вщипнути, як у мене вся рука в бинті? Ні, я начебто не сплю. Але я нічого не розумію. Що відбувається у моїй підсвідомості? Ні, тільки не зараз. І я знову провалилася у сон.

  Таки прокинулася і побачила, що біля мене з правого боку вікно, а я в палаті в лікарні. А з лівого боку на стільці сидів Артур. Тільки в нього була перев'язана рука і ще кілька опіків. Точно ж, тоді він, щоб зупинити мої опіки і те, що я була в вогні, притиснув мене до себе і спробував забрати весь вогонь на себе. Чому він заради мене ризикував? Я ж просто дівчина. Його дівчина?.. 

— Ти прокинулася? - повернув до реальності мене голос Артура.

— Як бачиш, прокинулася. А з тобою що?

— Зі мною все добре, пов'язку для вигляду наклали,  - весело відповів він.

— Для вигляду, точно?! - не повірила я.

— Та спокійно-спокійно, все нормально, то в тебе капець.

— Але для вигляду не накладають, там опіки, розказуй?!

— Ну, коли ти вистрибувала з вікна, я тебе зловив, і ми мали швидко відскочити від вогню. 

— І? - допитувалася я.

— Що? І-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і?

— Не тягни, - рішуче мовила я.

— Чесно, Саллі, ти пробула в лікарні 2 дні, в мене все зажило, все нормально, навіть на руки тебе підняти зможу, хоча мені і так доведеться це зробити, бо інакше тобі буде дуже боляче.

— Ну, на руки піднімати не треба. Стоп! 2 дні?! - перелякалася Саллі.

—  Так, 2 дні. Я, до речі, запитувався лікарів, тебе вже можна виписувати.

— Вже?! - здивувалася я.

— Вже, а що, не хочеш?

— Ні, хочу, просто... - я згадала про готель і все, що там трапилося, і мені стало страшно.

  Невимовно страшно. А якщо мене захочуть вбити, бо я знаю забагато? Я вже мало не згоріла... Але 2 дні, значить, це мій останній день, а потім літак — і в Роттердам. Проте, як я тепер працюватиму в Роттердамі, якщо я вся в бинтах і ходити не зможу? Мої стопи отримали нереальні опіки, а якщо почну ходити, то помру від болю. 

— Не переживай, всі твої речі в мене в номері, ти тепер будеш жити там.

— Що?! Ось ти чому такий веселий! Я б тобі зараз врізала, якби не ці бинти!

— Знаю, тому й попросив забинтувати тебе, - мовив сміючись він.

— Ах ти!

— Та спокійно, в мене ж дві спальні. Ти будеш жити в другій, згодиться?

— Ну-у-у... Я не...

— Ні, ні, тільки не кажи не думаю або щось таке. Я вже все приготував, Саллі, всього два дні чи скільки ти ще на курорті. Бо думаю, ти бачиш, що трапилося, коли я від тебе відійшов, ти мало не загинула. Тебе явно хтось хоче вбити, але про це в номері, тут нас можуть підслухати, - тихіше сказав він.

— Добре, але як я піду? У мене стопи в опіках. 

— Я вже все продумав, - хитро посміхнувся він і я вже знала, що цей хитрий погляд нічого доброго в собі не несе.

  Хлопець покликав медсестру. Вона принесла  візок чи коляску для людей, що не можуть ходити. Дівчина підкотила візок до ліжка і вийшла. Артур підійшов до мене, легенько підняв і посадив у візок для інвалідів. Насправді, коли хлопець мене підняв, мені було боляче. Дуже боляче. Зараз будь-який дотик дорівнював пеклу для мене. Він добре водив візок, тому ми швидко виїхали з лікарні. Надворі стояв чорний джип. Він підкотив мене туди, відкрив двері і обережно підняв мене та поклав у машину. Біль. Біль. Біль. Це все, що я відчувала. І я розуміла, що в лікарні пройшло 2 дні.

  Сьогодні останній день, а значить, треба провести його якнайкраще.

 Хлопець причепив мені ремінь безпеки і пішов на сідати за руль.

— Ми в готель їдемо? - запитала я.

— А куди ти хочеш?

— Ну, я не знаю.

  Я й справді не знала, а ви самі подумайте, куди може поїхати дівчина, вся в бинтах і в шортах і футболці від лікарні? Хіба що в Єгипет, познайомитися з друзями-муміями,  та ще заїхати в гості до фараона Тутанхамона. Я легенько засміялася від цієї думки, Артур це помітив.

— Чому смієшся?

— Просто так, - спокійно відповіла я.

— То ти кудись хочеш? - запитав він.

— Я не знаю, може давай просто в готель?

— Ти думаєш, я справді нічого не придумав і просто відвезу тебе в готель? 

  Я поглянула на нього здивованим поглядом. Зелені очі, що зачаровують, біляве волосся. Все-таки я в нього закохалася.

— Я тебе відвезу в моє улюблене місце на цьому курорті.

— Улюблене місце? - запитала я.

— Побачиш.