Розділ 11. Пожежа

Наступного дня я знову пішла в номер до Артура. Тільки на цей раз він уже все приготував. Яєчня і ковбаска. Дуже типовий сніданок. 

— Сьогодні давай опитаємо людей, - заговорила я.

— Опитаємо? Саллі, ми не поліція... 

— Я знаю, але все одно. Поліція ніяк цю справу не розслідує.

— Вони розслідують, просто ти не звертаєш на це уваги.

— Як це не звертаю? - вирячила очі я.

— А так. Ти вже забула, що вчора вони опитували всіх на пляжі?

— Та то не рахується.

— Значить, забула, сильна в тебе пам'ять! - зауважив він.

— У мене вона надзвичайна, - заперечила сміючись я.

— Ну-ну. Не заперечиш. - саркастично мовив Артур.

  І ми почали знову сміятися. З ним завжди було весело, хоча інколи він мене ображав. Ну що ж, я це йому десь нагадаю. Залишалося ще кілька днів у цій відпустці. Перший — коли я приїхала. Другий — вбивство. Третій — відділок. І четвертий вчора. Сьогодні — п'ятий день. А потім ще два дні — і знову перельоти, робота і так далі. Босу вдалося зробити неможливе. Я полюбила подорожі. А не любила я їх. Бо якраз у подорожах вмирали мої близькі. Тато з мамою, коли ми їхали з Франції. А Орест, коли ми прилетіли з Балі і їхали додому. Але все ж, якби не ця подорож, я б знову не закохалася і не побачила смерть. М-да... Два протиріччя. Любов-смерть. Упринципі, в моєму житті все, як завжди.

  Ми доїли наш супертиповий сніданок і зібралися йти на пляж. Там буде найлегше опитати людей. Знову їхали в ліфті.

— То як ти знайшла мій номер?

— Ти знову про це? Я думала, ця тема закрита. Я ж уже відповідала.

  Він поглянув мені в очі. Так, він усе знав. Геть чисто усе. Бачив мене наскрізь. 

— Ти брехала. 

— Що, я аж так погано брешу? - запитала я усміхнено.

  Я хотіла перевести розмову в жарт, але вкотре хлопець розкусив мене.

— Колися, - мовив він і почав лоскотати мене.

   Я просто розсміялася.

— Ти геть чисто здурів? - сміючись мовила я.

— Ти поводишся, як дитина, от і в мене ставлення до тебе, як до дитини, - розвів руками хлопець. 

— Ей! 

— Ага, уже починаєш ейкати. Кажи правду! - серйозно сказав він.

  Але не встиг. Ліфт зупинився, і я вибігла. Але не так швидко. Він зловив мою руку. А потім підняв на руки і поніс. Сказати, що я була здивована, це нічого не сказати.

— Вибач, ти точно не здурів?

 Але він нічого не відповідав. Бравісімо. На нас озиралися всі можливі свідки моєї ганьби. Я просто аплодую Артуру. А ті дівчата, які з ним зустрічалися до мене, здається, мало не спопелили мене своїми поглядами. Прекрасно просто. На пляжі ми хоч були далеко від усіх і нас ніхто не помічав. А коли разом на сніданку, то на це ніхто не звертав уваги. А тут... Ой, я думала, що як тільки він мене опустить, я його приб’ю. Ще одне вбивство на пляжі. Я жартую, звісно. Мої слова взагалі не потрібно серйозно сприймати. 

  Доніс він мене до майданчика, де поки що нікого не було, і опустив на лавочку. 

— А тепер тебе ніхто не врятує. Кажи правду, що сталося?

— Звідки ти вмієш так мене розуміти?

— Я закінчив факультет психології. 

— Коли встиг?

— Не переводь тему, - рішуче сказав він і сів біля мене.

 Я так не хотіла йому цього розказувати, але виходу не було. Чесність так чесність.

— Я спочатку пішла сходами на останній поверх, там були єдині двері, і я подумала, що це твій номер. Але то був не твій. Відкрив двері якийсь чоловік, а потім пробував затягнути мене до себе, але я його легенько вдарила і побігла в ліфт. Натисла на найвищу кнопку — і я в тебе в номері.

  Його риси обличчя були повністю спокійними. Як?! Хіба він за мене не переживає?!

— Не турбуйся про це, більше ти цього чоловіка не побачиш. 

— Що? - викрикнула я. 

  Я взагалі не зрозуміла, в якому розумінні він це сказав, але моя чуйка казала, що нічого хорошого його тон не виражав. 

  Він встав з лавочки і пішов.

— Ти куди? - крикнула я.

— Ти йди на пляж, опитай людей, як ти хотіла, а я зараз.

— Але чекай!

  Правда, я не встигла, він швиденько побіг і зник за наступним поворотом. От тобі й Артур.

 Я спочатку пошукала його ще і навіть зайшла в готель, але його ніде не було. Тому вирушила на пляж. На одному з лежаків сидів чоловік з бородою, біля нього була його піклувальниця. Цей старший чоловік був відомий всім на пляжі. Він тут був уже рік, мав велику суму грошей і тому не збирався переїжджати кудись. Жив у готелі. Я вирішила дізнатися все у них. І мені підвернулася чудова можливість. Коли я проходила повз них, багатій розгнівано штурхонув напій, який стояв біля нього. Помічниця явно не встигала його зловити, щоб нічого не розлилося. Я рукою миттю зловила падаючий бокал і подала їй.

— Ой, дякую! - схвильовано і щиро сказала жінка.

  На вигляд вона була старша за мене десь на 10-15 років. Миле обличчя, на якому починали виступати зморшки. Карі привітні очі. Видно було, що вона терпіла всі вибрики свого хазяїна. Інша на її місці б не втрималася, напевно, тому вона пропрацювала з ним аж рік, хоча всі інші заледве витримували місяць.

  Ви мене, напевно, запитаєте, звідки я все це знаю. Чутки на цьому курорті розходяться швидко, а я вмію добре слухати. Хоча й підслуховувати негарно, але вже як є.

— Як я зможу вам віддячити? - запитала жінка.

— Думаю, чашечки кави буде достатньо, -  привітно відповіла я.

— О, так, звісно. Давайте за півгодинки?

— З радістю, - відповіла я і стала чекати на найближчому лежаку.

— Ти куди вже хочеш піти? - cердито мовив багатій.

— Я? Нікуди. Не придумуйте зайвого, краще відпочивайте, - відказала служниця.

  За півгодини чоловік заснув, а вона помахала мені рукою.

Я швиденько підійшла до неї, і ми пішли разом в одне кафе.

— Тебе як звати? - запитала жінка.

— Саллі, а тебе?