Розділ 10. Розмова

Ми їхали в ліфті на перший поверх, і Артур запитав:

— До речі, а як ти мене знайшла?

  Я спробувала усміхнутися і щось пролепетати, що доля допомогла. Якось не дуже хотілося розповідати йому про ситуацію з тим чоловіком. Не люблю свої проблеми вішати на інших. Хоча, може, це й не проблеми. Просто якось не хочеться. Я завжди була чесною, але тут я знала, що ніколи не скажу правду. Я не хотіла турбувати його і не хотіла турбувати себе, згадуючи цю історію.

  Я поглянула промовистим поглядом, пробуючи приховати правду. Правда така гірка... Я б хотіла додати цукру в чай, але з дитинства мене вчили, що краще пити без цукру. Краще бути щирими і чесними, правда, інколи це тобі може зашкодити, зробити твоє життя менш солодким. Як чай без цукру, менш солодкий. Сьогодні я виберу чай з цукром, може, це нашкодить мені в майбутньому, може, я приховаю правду, але я ніколи не хотіла нікому жалітися. Бо на життя не можна жалітися, треба старатися жити кожним днем і радіти навіть дрібницям. Але без правди ці дрібниці стануть суцільними проблемами...

— Так вийшло. Я просто згадала, що ти живеш на найвищому поверсі і в ліфті натиснула найвищу кнопку, - весело відказала я.

— Ти поїхала ліфтом?

— А що, не можна?

— Ти просто завжди ходила сходами. - зауважив він.

— Ну, а сьогодні просто день, в який я пробую змінити свої звички, - намагалась щось придумати я.

   Щось у вигадуванні і брехні я дуже погана. Тільки б він не дізнався. Хоча він уже запідозрив.

— На гірші?

— Ідеальними бути не потрібно, - знову мовила Саллі.

   Ліфт зупинився.

— Ми приїхали, - сказала я і швиденько вибігла звідти.

   Хлопець неспішно вийшов за мною. 

   Ми пройшли вже на пляж, він зупинив мене перед самим кафе і розвернув до себе.

— Що трапилося, доки ти шукала мій номер? - рішуче запитав він, пробуючи в моїх очах відшукати правду.

  Нам пощастило, поки люди не навчилися в очах читати все. Ну, може, навчилися, але це вже по психології людини.

— Та нічого, я просто поїхала на вищий поверх. О, вона тут працювала, пішли.

   Я взяла його за руку і потягнула за собою. Ох, як же мені пощастило знову ухилитися від розмови.

  Ми зайшли в приміщення. Відвідувачів було мало. Уже всі люди знали, що трапилося в ту ніч і багато хто вирішив не заходити сюди. Так, смерть Магди підпсувала життя багатьом. А мені завдала невеличкої травми. Я побачила, що за барною стійкою стояв Георг. Не задумуючись, подалася до нього. Артур квапливо пішов за мною.

— Привіт, - першою заговорила Саллі.

— О, Саллі, привіт... - сумно привітався він.

— Ти сумуєш за Магдою?

  Він повільно підняв голову і поглянув на мене, а потім на Артура. Його погляд був надзвичайно сумним. Йому було важко. Я його розуміла, бо коли втратила Ореста і батьків — відчувала себе пригнічено та жахливо. 

— Магда була інша. Вона нічого нікому поганого не зробила. Може, вона знала щось не те... І тому її вбили?

— А що вона могла знати не те? - запитала я.

— Вона часто знала те, що не треба. Вона просто така людина, завжди знає те, що непотрібно.

— Поясни нормально, Георг!

— Що заради тебе не зробиш, Саллі... Магда мусила приймати різних клієнтів і доставляти їх в різні країни. Але деякі клієнти зникали, тому вона вирішила розслідувати цю справу і по ходу дорозслідувалася. 

— Клієнти зникали? - перепитала я.

  Це вже все звучало дуже дивно. Виходить, Магда знала щось не те, що потрібно було знати. Але клієнти зникали. Може бути дві причини. Або те, що їх забирали в рабство, або забирали на органи. І той, і той варіанти звучали жахливо. 

— Вона відправляла їх у подорож, а потім не могла з ними зв'язатися. Магда завжди про це розказувала. І от як це закінчилося. Її смертю. Як говориться, свідки довго не живуть.

— Ей, взагалі-то я свідок.

— Знаю, інакше я б тобі це не розповів. Ти мусиш бути на 100% обережна. Тепер і ти на межі від смерті.

— Я якось виберусь. Ти краще турбуйся про себе. 

— Вона права, я за неї сам потурбуюся, а ти про себе не забувай, - втрутився Артур, який до того весь час мовчав.

  Я вже розуміла, що зараз почнеться чергова сварка. 

— Георг, дуже дякую за турботу, я буду акуратна, нам пора йти, дякую за інформацію! - сказала я і потягнула Артура за собою.

  Ми вийшли на пляж. Світило сонечко. І надворі погода була прекрасна. Я зразу ж захотіла плавати. Я не зможу вічно від цього тікати, мені потрібно не боятися ходити на пляж після вбивства. І я дуже люблю воду. Хлопець не заперечував, тому згодом ми вже купалися. Він кидав мене в воду і сміявся, як я пробувала забрати свої мокрі пасма волосся від лиця, а потім знову все повторювалося. І так непомітно пройшов день. Хоча спогади повертали мене до перерізаного горла, але я старалася про це не думати. Як-не-як, тепер я не одна.