Розділ 8. Правда

   — Агов! Вас підвезти потрібно? Правда, я б зрадістю підвіз тільки дівчину, - відкрив дверцята чоловік.

    На вигляд близько 50 років. Старший, з погляду на сильні руки і трохи грубе тіло було зрозуміло, що працював на полі. З чорним волоссям і бородою, а на голові носив кепку. Суворі риси обличчя, але те, яким поглядом він ковзав по мені, було повним нахабством. Він оцінював мене. Я знала одне: без Артура я в цю машину не сяду ні при яких обставинах.

— Ми йдемо комплектом. Інакше ніяк, - швидко і рішуче відказав Артур, взяв мою руку і відволік позад себе. 

    Він ревнував, не хотів, щоб на мене так дивилися. Мені враз стало приємно і спокійно, бо справді, мене є кому захистити. Так, Саллі, вгамуйся, ти що, забула, що він бабій? Знайде якусь кращу за тебе і кине.

— Тоді добирайтеся до місця призначення самі, - сказав водій і швидко поїхав.

— Придурок, - тільки й мовив Артур.

— Дякую, - нерішуче сказала я.

 Все ж він мене врятував.

— О-о-о-о, Саллі, я б ніколи не відпустив тебе з ним, - обернувся він до мене і подивився мені прямо в очі.

    Мені було страшно дивитися в його очі, тому я відвела погляд. Аж самій не віриться, я подякувала цьому бабію, для якого я просто ще одна іграшка в колекції... Я знала, що він мене не любить чи як це прийнято говорити, не кохає. Бо він просто типовий бабій, і йому байдуже до моїх почуттів. І трохи побуде — й кине. Але своїми діями він починав мені подобатися, правда, може, він спеціально? А хто знає?

— Знаю. Я й сама б ніколи туди не сіла. Може, йдемо пішки? - я вже хотіла пошвидше в туалет. Пройшло майже 3 години, як ми блукали з його картою. 

— Йдемо біля шосе, а куди прийдемо — побачимо, - мовив він і пішов.

   Я ступила за ним. Біля нас тягнулося довге-довге поле, і з іншої сторони дороги також. Все ж курорт у Ялунвані був хороший, тільки-от краще б ми з Артуром тут не заблукали. Бо без карти, без телефона. Точніше, в нас був Артуровий телефон, а свій я забула в номері(як завжди). А тепер ще й його телефон розрядився і, як говориться, приплив... 

— Як думаєш, нам довго йти? - запитала я.

— Не знаю. Дійдемо до найближчого кафе, там поїмо і далі побачимо, що робити. Якось виживемо, - усміхнувся Артур. 

— Та, звісно, виживемо, як не вижити зі мною, - посміхнулася у відповідь Саллі.

— З тобою швидше потрапляєш у супержахливі ситуації, - відказав хлопець.

— Ти правий. Але тобі ще пощастило. 

— Пощастило? Як це? - не зрозумів він.

   І тут я задумалася, чи варто розповідати йому. Про своє минуле. Своє жахливе минуле, яке переслідувало мене кожного дня, тому я не могла з багато ким спілкуватися. Ви, напевно, запитаєте, а що ж це за минуле? А я відповім йому.

— Коли мені було двадцять, у мене був хлопець, з яким я довго зустрічалася десь три роки. Ми мали скоро одружитися. Але він помер. На моїх руках... – тремтячи, промовила я.

    От ви і знаєте всю правду. Правду, про яку й сам соловей не заспіває. Так дивно, але цей птах переслідує мене все життя. Ніби він має якусь місію, пов’язану зі мною. І водночас цей птах несе для мене смерть. Він співав, коли померли мої батьки, коли помер мій хлопець. Випадковість? Може, й так. У житті буває всяке. Інколи потрібні люди і події перетинаються, а інколи ні. В світі є все. Але чи сам світ не випадковість? Я не знаю. Правда, я вірую в Бога. Бо так вийшло. І повірила. Все.

   Артур дивився на мене. Таким проникливим поглядом він бачив мене наскрізь чи, швидше, відчував те, що відчуваю я. Я й сама не знала, що вирувало зараз у мені. Страх. Відчай. Чи щось інше... Я була не я. Ніби я знову повернулася в ті два дні. Два найгірших дні в моєму житті. Перший день був 23 липня, я була 17-річною дитиною, їхала з батьками в машині. І автокатастрофа. Я мало що пам’ятаю з того жахливого дня, окрім того, що всюди була кров. Все було в крові. І тільки чути було спів солов'я. Звучить, як нічні жахи. І ви праві, це був справжній нічний кошмар наяву... Потім я була така щаслива, їхала з своїм майбутнім чоловіком у таксі, бо в нас своєї окремої машини ще не було. І тут вигулькнула вантажівка. Водій помер зразу, а я з розбитою головою пробувала доторкнутися до Ореста. Але його вже не було. Він помер. І знову я залишилася єдина, яка вижила. Ненавиджу себе за це. Я ніколи не вмираю, а мушу через це все проходити. І найгірше, що проходжу я через це все одна. Бо я не довіряю більше нікому. Мені страшно, як комусь довірюся, когось полюблю, то та людина помирає. І це завжди для мене справжній жах.  Правда, в мене є подруга, Розалія, але їй я також не надто довіряю, боюся, якщо заблизько її до себе підпущу, то вона помре.

— Як ти це пережила? - запитав він.

— Ніяк. Мені й досі болісно все згадувати. Ти перший, кому я це розповіла за кілька років.

— Знаєш, у мене теж було не найкраще життя.

   Я засміялася.

— Не найкраще? А як же ціла гора залицяльниць, що цілими днями ошиваються біля тебе?

     Так-так, я помітила, що він дуже популярний. Ну, не було мені що робити на пляжі, от і дивилася на це все в перший день.

— А ти підглядала? - хитро зауважив він.

— Ага, звісно, це зразу зрозуміло по твоїй поведінці.

— Так-так, ясно.

— Ей, не закінчуй все словами ясно, я після них завжди не знаю, що сказати. 

— А ти нічого не кажи. Ми дійшли до кафе.

   А й справді, я так задумалася, що не помітила, як дорога закінчилася і перед нами були різні магазинчики, кафешки і вулиці, наповнені людьми. Але він так і не розповів про своє минуле.

— Стоп! А в тебе є грошi? - зненацька запитала я.

   Ну, так, я навіть гаманець не взяла. 

— Звісно, а хто кудись йде без грошей? 

— Ем... 

І тут він все зрозумів. І розсміявся. 

— Не переживай, пригощу тебе. Я ж все-таки багатий.

— Що, правда? - розвеселилась я.

  Проте, як він може бути багатим? Він же тепер безробітний і працював у поліції, а там не супербагато заробляють.