Соловейко

Розділ 7. Закон

Невідомо, скільки ми йшли. Одне могла сказати точно — ДОВГО. І я вже явно була замучена. Не розумію, як він по карті завів мене в якісь зарості, кущі. Видно, працювати з картами у школі не навчився. Проте скільки я його не просила довіритися мені і щоб я сама відшукала шлях назад, він вперто казав НІ. Краще б з котом говорив! Там мяу, а тут — ні. Хіба не схоже? Ой, що я говорю чи пишу. Слутік, я ж пишу. Коротше, як бачите, я була десь не там в той момент, хоча саме там. Чому я сама нічого не розумію з усього, що написала? Ой, Саллі, Саллі, привітай себе, в тебе голова поїхала.

— Ну, і куди ми йдемо, містере Артуре? - уже починала злитися я.

— Вже близько, - мляво відповів він.

Я швиденько стрибнула, так, саме стрибнула просто на нього. Ну, майже на нього. Тепер ми були близько. Дуже близько і я запитала:

— Ти хоч знаєш, куди ми йдемо? - і подивилася у його зелені очі.

— Знаю, - відповів він таким же поглядом, нахилився і чмокнув.

Чмокнув у губи. Я, напевно, належу до того типу дівчат, які під час поцілунку забувають закрити очі. Напевно, з шоку, я трішки забула це зробити. Ні, в мене були стосунки, мені ж 25. Але в тих стосунках була трагедія, і мені нелегко все відпустити.

Здавалося, маленький чмок тривав вічність, але насправді це була секунда. Одна секунда. І чомусь саме в цю секунду я забула закрити очі. Але завдяки цьому я врятувала його і, швидше всього, своє життя.

До нас наближався п'яниця. І вгадайте, з чим? З ножем. Він йшов прямо на Артура, я швидко штовхнула його рефлекторно вбік і себе теж. Там був схил. Саллі, треба було падати в інший бік! Проте було пізно. Ми котилися зі схилу, я тримала його за руку, а іншою він притримував мене за талію біля себе. Сказати, що він здивувався — це нічого не сказати. Звісно, ти поцілував дівчину, а вона кинула тебе зі схилу та ще й разом з нею самою. Катастрофа.

Як би сказати, той схил був високий якийсь, бо котилися ми щось 20 секунд. Чи це недовго? Ой, ну я в цьому не розуміюся, пробачте. Але тепер я точно впевнилася, що карти йому довіряти не можна.

Ми скотилися у траву. Як же пощастило, що в траву. Я згадала, як я колись у середній школі покотилася по сходах просто під ноги хлопчику, якого на той час любила, а він мене просто переступив. Ага, просто переступив. Крик душі. Тоді я чомусь ніде не поранилася, хоча скотилася з усіх сходів. Тепер же у мене явно були синці на стегнах і ногах. Але мої проблеми були квіточками.

— Артуре! Ти мене чуєш? - він не відкривав очей.

Я була ніби в кошмарі. Я била його руками, щоб він відкрив очі. Але він їх не відкривав. Я нагнулася, щоб почути, чи він дихає. Дивно, а чи було таке, щоб від скочення зі спуску в траву хтось помирав? Я нервувалася і старалася не панікувати. Відчула його дихання, і тут його руки оповили мене і пригорнули всім тілом до себе. У його очах грали бісики.

— Ах, ТИ! - я пробувала випручатися, але він був надто сильний.

— Сильні синці маєш? - сказав на вухо мені цей дивний хлопець.

— Не переживай, можу поділитися, - відрізала я і почала щосили руками його гамселити.

Артур засміявся і відпустив мене.

— Взагалі-то в мене теж є синячки, можна так не гамселити мене руками.

А й справді, я знала, що він має тепер не один синець. Він, коли ми летіли зі спуску, щосили намагався перенести удар на себе, щоб не зачепило мене. Він хотів вберегти мене. Яка б я не була зла, черства ззовні, але в душі я раділа, як маленька дитина, доки не згадала, що я в нього не четверта і не шоста, а може, взагалі двадцята? Хтозна.

— Можна тебе не гамселити, але я б все одно хотіла продовжити, - мовила Саллі.

— Ну, це вже ні. Недочекаєшся. Краще скажи, з якого дива ми полетіли зі спуску. Я чомусь впевнений, що це твої рученята штовхнули мене, - хитро поглянув він на мене.

— А чиї ще? Звісно, мої. Слухай, якби не я і мої рефлекторні здібності, то ми двоє вже були б зарізані місцевим п'яницею.

— А ти не подумала, що він не добіжить до нас, бо впаде по дорозі, а доки я його вже встигну вирубати?

— Ні, - коротко і чесно відповіла я.

— Дуринда. Мила дуринда, - сказав весело, підморгнувши, він.

— Спасибі й на цьому, дурік. Ти круто заплутався з картою. Тому швидко мені в руки свій телефон — і я сама виведу нас на правильну дорогу.

— Ок, - не знайшовши ніяких аргументів, відповів він.

Я, швиденько оцінивши ситуацію і куди він нас завів, вивела нас на дорогу іншим способом, не повертаючись вгору по спуску. Ми плентались по дорозі думаючи, як вловити машину. Щось наші успіхи поки нічим не увінчалися. Геть нічим. Прекрасно...

— Може, давай, я зателефоную своєму другові і він нас забере? - раптом запитав він.

У мене очі полізли на лоба, і я вдарила себе по лобі.

— І ти тільки тепер це говориш?

— Я хотів побільше часу провести з тобою.

Мовив він це так, як засмучене цуценя.

— М-да. Швидко дзвони другові, - і я подала йому його телефон з картою.

— Ой, акумулятор сів.

— Що? - зі щирим здивуванням вигукнула я.

Привіт, приїхали. Закон підлості або мого вічного невезіння в чаті.

— Та акумулятор сів, - знову повторив він.

Я сіла уже на край дороги. Не боялася машин, тут їздила одна на годину. Артур підійшов до мене і знову постукав по моєму коліні.

— Тук-тук. Хто є в хатці? - мило посміхнувся хлопець.