Розділ 6. Відділок

Ми їхали в поліцейській машині у відділок. Я сиділа на задньому сидінні поряд з Артуром і мимоволі хотіла взяти його за руку. Хоч і взагалі на це не виглядало, проте я хотіла підтримки. Мені було страшно, ніби це й не було помітно. Проте мене далі в дрож кидало, як згадувала перерізане горло. Як же добре, що Артур поряд, підтримує і не дає часу мені думати про той жах. Весь час щось придумує. А з морозивом взагалі шикарно вигадав. Малинове морозиво з млинцями смакувало прекрасно, як згадаю той смак, — о, це було, ніби в раю. Ой, а скільки калорій, страшно...  Але чому я думаю про цього хлопця?

  Він же простий бабій, тому й ганяється за мною, бо мені на нього наплювати. Мені не подобалися надто красиві хлопці, які могли похвалитися тільки своєю зовнішністю. А все тому, що в житті важливо знайти не красиву другу половинку, а другу половинку, на яку можна буде покластися, яка підтримає і буде з тобою до кінця. Це важливі людські якості, які розуміють старші жінки. Бо частіше маленькі дівчатка западають на поганих і симпатичних хлопчиків. Але я й ніколи не думала, що я, дівчина, для якої не сильну роль відіграє зовнішність, закохається саме в такого хлопця. 

   Я все-таки вирішила взяти його за руку. Легенько доторкнулася до його долоні. Пальцями знайшла його пальці і відчула їх на дотик. Він поглянув на мене. Я вмить зашарілася. Проте хлопець сам все зрозумів і вже через секунду тримав мою руку в своїй руці. Мені стало легше. Легше, бо я не одна. Хоча й страх був у кожній клітинці мого тіла, але мені було на кого покластися. Хоча в душі я знала, що це неправильно, бо скоро він мене просто викине, як просту ляльку.

   Незабаром ми прибули до місця призначення. Я вийшла з машини і послідувала за сержантом Фордом, Артур пішов за мною і вхопив мою руку. І зробив так, що я йшла за ним, а не він за мною. Нас провели в кімнату, де ми мали давати свідчення. Спочатку мала піти я, але Артур це швидко заперечив і сказав, що першим піде він, бо я далі перебувала в легенькому шоці. Я чекала десь годину в приймальні. Пішла в туалет і далі чекала. Нарешті, його випустили.

— Не переживай, все буде добре, Саллі, - він легенько поставив руку на моє плече і хотів пригорнути, але я відказала йому:

— Я тобі вірю, без мене не йди, - і побігла.

    Я сиділа з одного боку широкого стола, а слідчий — з іншого боку. Слідчим була жінка. Типова китайка, яка зі мною розмовляла англійською. Правда, як на китаянку, вона була красива. Довге волосся, що мене трішки здивувало, бо частіше я в китайських серіалах бачила китаянок з коротким. Ну, що ж. Вона була мила і доволі привітна. Чітко ставила запитання. Так ось, що було:

— Ваше прізвище й ім'я.

— Саллі Кортан.

— Що ви робите в цій країні?

— Мій бос відправив мене сюди на відпочинок.

— Ваш бос?

— Так, мій бос. Я єдина з його працівників, що не люблю подорожувати, і він сказав, що це моя місія, щоб мене сюди відправити, а насправді це вийшов просто відпочинок.

   Китаянка, яку, до речі, звали Мінчжу, поглянула на мене дуже дивним поглядом, думаючи, чи це правда, чи брехня, чи я просто дуже дурна або налякана. Але, розгледівши мій погляд, зрозуміла, що я боюся.

— Як ви опинилися на місці злочину?

— Мені розповідати просто-таки все?

— Так, усе, - мовила вона суворо і подивилася на мене.

— Я зустрілася з моїми співробітниками в кафе, потім мені було дуже сумно, бо вони подумали, що я сплю з босом, тому він мені дав відпустку. Далі я не дійшла до номера і присіла на землю, підібгала ноги під себе і почала плакати. Тут мене раптом Артур постукав по ніжці і запитав, чи є хтось в хатці, ми щось поговорили, посперечались, і він мені ні з того ні з сього запропонував піти на колисанку. Я погодилася, далі ми туди прийшли, а потім він вирішив піти по морозиво, щоб підняти мені настрій. Я сиділа й чекала його, а потім крик — і я побачила вбивство.

  Мінчжу сиділа ошелешена. На цей раз вона знову не могла нічого зрозуміти. Вона подумала, як у мене могло стільки всього трапитися за один вечір, а я й сама не знала, як таке можливо. Слідча все ж таки зібралася і продовжила ставити запитання.

— Яка була приблизно година, коли ви побачили вбивство?

   І тут я задумалася. У кафе я прийшла на восьму, побула там близько години, а потім сиділа і плакала десь кілька хвилин, далі на колисанці. 

— Це була приблизно за 10 хвилин 10 година.

— 9.50?

— Так.

— Подивіться на цю фотографію, ви знали цю жертву?

  Я поглянула і завмерла. На фото була сором'язлива Магда з кафе, з якою я познайомилася в той вечір. Мені враз стало ще страшніше. Навіщо комусь вбивати Магду? Вона ж нікому нічого поганого не зробила. Я підняла погляд на неї і вся тремтіла, повільно вимовила:

— Я знала її. Ми познайомилися у той вечір. Тоді, в кафе, я познайомилася з нею.

— Вам здалася вона дивною?

— Ні, вона була просто сором'язлива, а так — хороша дівчинка на перший погляд.

— Ви з нею після кафе ще говорили?

— Ні, - сумно промовила я.

— Чи знали ви, що жертва кожного вечора о 9.50 виходить на пляж уже понад рік?

— Що? – все, що спромоглася сказати, ошелешена, я.

— Чи знали ви... - проте я її перебила:

— Ні, не знала. Але чому саме о 9.50?

— Це ми і збираємося зрозуміти. Що ж, продовжуємо. Як далеко ви були від місця злочину?

— Я була доволі близько, приблизно 3-4 метри.

— І ви не помітили, що там недалеко стоїть Магда?

— Не помітила. Я задивилася на бухту, на нічну воду і задумалася. Мене із задуми вирвав крик.

— Чи бачили ви нападника?

— Важко сказати. Я його бачила, але лише силует. Було темно. Він був одягнений у все чорне, 185 см приблизно, на ньому був капюшон. І більше начебто нічого я не бачила.

— Добре. Чи чули ви якісь дивні звуки перед смертю, може, якусь розмову чи ще щось?
— Ні, я тільки чула спів солов'я, а потім крик.