Розділ 5. Млинці

Ранок. Чарівний ранок. Чути спів соловейка й інших птахів. Я піднялася з ліжка, на годиннику була 6 ранку. Я миттю вийшла на балкон. Звідти мені відкривався вид на пляж, було настільки красиво, що я не стрималася, швиденько одягнулася і побігла туди. Правда, спогади про вчорашній вечір таки хотіли повернути мене назад у номер. На тому пляжі було вбито жінку... Як же моторошно, але зараз там нікого нема і ще й відійду подальше звідти. Хоча, думаю, краще не треба, я ж маю перебороти свій страх і, головне, зробити так, щоб побачене мною не стало психологічною травмою. Я тільки відчинила номер, як побачила Артура з морозивом. У мене ледь щелепа не відпала від здивування. Я, звісно, після вчорашнього зрозуміла, що він не відступить, але так настирливо…

— Що ти тут робиш? Та ще й о шостій ранку! 

— Я бачив, що ти встала, і подумав з'їсти морозива з тобою, - розвів руками та усміхнувся хлопець

— А як ти побачив, що я встала?

— З твого балкона.

— Ти стежив за мною?

— Ні.

— Брешеш, - мовила Саллі

— Ага. А куди ти збиралася йти?

— На пляж.

— Ти що, здуріла? Так і знав, що за тобою треба стежити!

— Чому зразу здуріла? - не зрозуміла Саллі.

— Бо ще подумають, що ти пішла на пляж, щоб “зам'яти” сліди. 

— Блін, точно, - і вдарила себе рукою по чолі.

— Ну для чого себе бити? Було б набагато краще, якби ти впустила мене у свій номер і ми нарешті з'їли це морозиво.

— Ти далі за морозиво?

— А що не можна?

— Добре, заходь, але руки не розпускай, бо поб'ю.

— Домовилися.

    Я привідчинила двері, він швидко заскочив і плюхнувся на ліжко.

— Ти як мала дитина, - зауважила я.

— Ти не краща. Хто вчора в піжамі гуляв по пляжі?

— Ей, це не обговорюється! - сказала вона і сіла біля нього.

    Він подав паперову ложечку і розкрив паперову баночку з малиновим морозивом. Саллі, набравши трішечки на ложечку, спробувала.

— У-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у. Яке воно смачне!

— Звісно, це ж малинове морозиво. Моє улюблене. 

— Моє тепер теж. - усміхнулася я.

— Чому ти сюди приїхала? - запитав він.

— Мене бос сюди послав, а ти чому?

— Хотілося відпочити.

— А ти ким працюєш? - черга питатися була за мною.

  Хлопець, почувши це запитання, нервово сковтнув.

— Моя робота… Коротше, я безробітний поки.

— Чому?

— Я пішов звідти і поїхав у відпустку.

— А хоч поясни, в якій саме галузі ти працював?

— У поліції. Але хочу зайнятися чимось іншим.

— У поліції? Ти?

— Ага, - мляво відповів Артур.

— А чому ти пішов звідти?

— Знаєш, Саллі, в житті буває таке, що ти помиляєшся. Помиляєшся у власному виборі. Але повернути все назад не можеш, і вийти звідти можна тільки через смерть. Це буває в багатьох людей, проте ніхто не здогадується. Я просто захотів покинути цю роботу. Я просто людина, яка не може всидіти на одному місці. Тому от так і вийшло.

— Не думала, що ти коли-небудь будеш розказувати мені правила життя. - розсміялася я.

— Я теж не думав, - мовив він і також почав сміятися.

   Так, поговоривши щиро, вони й не помітили, як на годиннику вже була сьома година, що означало, що можна йти на сніданок. Вони доїли морозиво до половини, а іншу частину взяли на сніданок.

   Я швиденько закрила номер за нами і пішла поруч з ним. Сказати, що він мені почав подобатися, — це швидше ні. Але він був єдиною людиною на цьому острові, на яку можна було покластися. Хоча й цього я достеменно не знала.

   Ми сіли за столик на двох, і Артур пішов взяти щось їсти на шведському столі. Він приніс багато всього, але я їла тільки млинці з морозивом. Ну, простий американський сніданок завжди до душі. Ми так сиділи, щось говорили, і тут до нас підійшов Георг. Його обличчя було дуже кисле, видно, він був не в гуморі. 

— Саллі, привіт, - промовив він трохи сумно.

— Привіт, - ледь не подавилася млинцем від неочікуваності я.

  Георг зразу помітив Артура. Вони поглянули один на одного якось вороже і в цей момент над нами пролетів соловей.

— Ти не бачила Магду? - запитав Георг.

— Ні, тільки коли сиділа з вами ввечері.

— Мені здається, що це її вбили на пляжі, - мовив він дуже тихо, так тихо, що мені аж самій стало цікаво, чи почув ці слова Артур.

—  Ого! - здивувалася я.

  Я вчора, звісно, через темряву не бачила тіла. Але якщо подумати, коли жінці перерізали горло, то впали в очі невисокий зріст і чорне волосся. Такою була Магда. 

— Давай поговоримо в іншому місці, - сказав Георг.

— Вона не може, - втрутився Артур.

— Чому це не може? Ти що, її хлопець чи, може, чоловік?

— Я її хлопець, тому не лізь, куди не просять, - уже весь на нервах сказав Артур.

  У Саллі аж очі на лоб полізли, який ще хлопець? Що він собі видумує?

—  Саллі, це правда? - запитав і поглянув на мене Георг.

  І що мені відповісти? Я взагалі не розумію, що відбувається! Але не встигла я нічого відповісти, як знову заговорив Артур:

— Тобі моїх слів недостатньо?

—  Недостатньо, - огризнувся Георг.

  Вони вже були на межі. Мені треба було швидко втрутитися, але мене знову опередили.

— Міс Саллі, коли будете вільні?

 Обидвоє хлопців забули про свою суперечку і поглянули в бік цього голосу. Там стояв сержант Форд. У моїй душі я хотіла його розцілувати. Врятував від цих двох. Я швиденько підбігла до нього і відповіла:

— Вже.

— О, прекрасно, ходіть, я відвезу вас у відділок. А, містере Артуре, ви їдете з нами.

— Звісно, - відповів він і підбіг до нас.

   А на прощання Георгу Артур показав язик. Зовсім як мала дитина. Проте Георг недалеко від нього відстав, бо у відповідь йому теж показав язик. Я йшла і думала: що за малі діти. Ні, чесне слово, їм же не по 15, проте навіть 15-літні так не роблять.