Розділ 4. Паніка

— Яке морозиво?! - закричала зі страху Саллі.

— Ну, малинове, - мовив Артур.

— Дзвони у поліцію! Або я дзвоню, або ні, двоє дзвонимо! - рішуче сказала я.

— В яку поліцію? До чого тут поліція? - не зрозумів він.

   Я вже заледве трималася, щоб не розплакатися. Саллі, спокійно, спокійно, ти повинна протриматися і подзвонити в поліцію. 

—  Дзвони в поліцію просто! Де в біса мій телефон? - на очах почали виступати сльози.

   Нарешті я знайшла свій мобільний у кишені спідниці. Мої руки тремтіли, і я сяк-так набрала номер поліції. Пішли гудки. Артур далі сидів і не розумів, що трапилося, не розумів, що я роблю. Проте я не мала часу все йому пояснювати, тому тремтячи чекала, що хтось відгукнеться на мій дзвінок. Трубку взяли, я швидко сказала вулицю, а далі саме місце на пляжі, сказала, що сама все покажу. Поліція вирушила. Я спокійно опустила телефон і заплакала. Але тут я зрозуміла, що ще треба викликати «швидку». І тепер, тремтячи, набирала номер «швидкої», я все швиденько пояснила, і вони вже вирушили.

— Поясни, що сталося? Чому ти плачеш? Тебе хтось скривдив?

   І тут я ніби прокинулася. Треба побігти до трупа, може, вона ще жива. Хоча, коли перерізають горло, смерть раптова. І тут я почала картати себе, що зразу не рушила до того вбивці, що просто сховалася в колисанці. Мені треба було рушити. Може б, вона була ще жива? Це я у всьому винна! Я винна! Все, треба бігти.

   Я швиденько встала з колисанки і збиралася побігти до трупа, побачити, чи вона ще жива. Але тут Артур спіймав мою руку і притягнув до себе. Подивився мені в очі і запитав:

— Що сталося? Або ти мені зараз все нормально поясниш, або я не знаю, що з тобою зроблю, якщо не поясниш.

  Я плачучи почала розповідати:

— Ти пішов по морозиво, я сиділа, чекала і почула крик, поглянула вліво, а там хтось в ту мить перерізав горло жінці. Перерізав горло. 

  Хлопець сидів здивований і пригорнув мене до себе. 

— Ти викликала поліцію… Ти підходила до жінки, може, вона ще жива?

— Я хотіла підійти, але я побоялася. Мені страшно. Я винна в цьому, я мала підійти. Я така дурна. Я у всьому винна.

— Не звинувачуй себе в цьому. В тебе шоковий стан. Ти в цей момент не можеш нормально думати. І взагалі жінку ми б не врятували ніяк. Ти б не встигла добігти. Вона все одно б померла. Тому, будь ласка, не вини себе. Все буде добре. 

   Я плакала так сильно, коли незабаром приїхали «швидка» і поліція, то я цього й не помітила. До мене вже біг один поліцейський. Старший чоловік, років 40-ка. Чорне волосся і чорні очі. Типовий китаєць.

— Що трапилося? - запитав він.

—  Жінку вбили, - сказала я плачучи.

— Як? Хто? Де труп?

— Давай я піду, а ти побудь тут, - мовив Артур.

— Ні, я це бачила, маю дати свідчення і так далі. Ходіть за мною, будь ласка, - рішуче витираючи сльози, почала командувати Саллі.

  Вони підійшли до трупа. Була темна ніч, тому поліцейський витягнув ліхтарик і почав світити. Кров була по всьому піску. Жахлива сцена. Я пошукала очима Артура і пригорнулася до нього, щоб не бачити цього жаху. Він легенько погладив мене по голові. Будь ласка, я вже пригортаюся до незнайомця, просто молодець, Саллі, молодець!

   Китаєць викликав інших поліцейських і сказав нам відійти. Одні люди провели стрічку, що не можна підходити. Зі «швидкої» забрали жінку і повезли в морг. Коли нарешті все зробили, то сказали, що мусять нас опитати, що трапилося.

— Ви  місіс?

— Міс Саллі, - заперечила я.

— А ви хіба не нещодавно одружена пара?

— Ні. Ми лиш сьогодні познайомилися, давайте краще ми вам все розповімо десь інакше, бо тут, на пляжі, в мене немає ніякого бажання бути, - спокійно сказала я.

— Давайте завтра. Я прийду і вас опитаю, бо сьогодні вже майже північ і ви тільки кілька хвилин тому відійшли від шокового стану. А ви?

— Артур Вокер.  А вас як звати, сержанте?

— Точно! Сержант Форд.

—  Форд? А ви хіба не китаєць? Це ж нібито американське прізвище, - здивувалася Саллі.

— Взагалі буває таке прізвище Форд? - ще більше здивувався Артур.

— Моя мама з Китаю, а тато також, тільки проживав все життя в Америці. Я взяв татове прізвище і на деякі канікули приїжджав до нього. Так, я можу з вами розмовляти англійською.

— А-а-а-а-а-а-а-а, я зрозуміла, - мовила я. 

— Давайте продовжимо завтра. До побачення, - сказав Артур.

  Ми з Артуром швидко попрощалися з сержантом Фордом. Ну, Форд, звісно, головне з машиною не поплутати. Ми йшли один біля одного, і хлопець запитав:

— Може, вернемося по морозиво? Бо ми його на колисанці забули.

  Я засміялася. На душі аж стало легше. Після всього побаченого...

— Окей, повертаймося. Правда, ми ще будемо сьогодні їсти? - запитала я.

— Ходи до мене в номер у готель.

— А. Ні, - не задумуючись відповіла я.

— Чому ні? - здивувався хлопець, видно, йому вперше на таку пропозицію відмовили.

— Це, що я тебе обійняла, нічого не значить. Мені в той момент було жахливо, тому не напридумуй собі всякого. Я йду до себе в номер, а морозиво ти їж сам.

— Ну, добре, проте я так просто не здамся, - весело відповів він.

— Не думай мене проводити.

— Чому?

— Не хочу тобі давати марну надію. - весело сказала я і побігла.

  Хлопець стояв ошелешений, а я просто побігла. Кілька хвилин — і я була в номері. Перевдягнулася у піжаму і спробувала заснути. Сон не наступав ніяк. Після сьогоднішнього дня... Як у фільмі жахів. Правда, й тут є веселі моменти. Я спробувала подумати про хороше, і ще через кілька спроб таки заснула.

  За весь день, я й не помітила, як наді мною кілька разів пролітав соловей. Ніби хотів дати якусь підказку, проте я взагалі не звернула на це уваги.