~ Зоря ~

За дозорною брамою стало значно холодніше. На відкритому схилі вітер бив у обличчя, задував під плащ і ніс зі скель дрібний сніг. 

Стежка тягнулася вздовж північного схилу, затиснута між прямовисною скелею та урвищем. Далеко внизу між горами збирався дим, і крізь нього раз у раз пробивалося червоне світло пожеж - усе, що залишилося від Лавелену, яким Каел знав його ще вранці. 

Каел ішов боком, тримаючись правим плечем ближче до скелі.

Меч він сховав у піхви. На такій дорозі оголене лезо лише заважало зберігати рівновагу. Однією рукою Каел притримував Айна, другою час від часу торкався каменю, перевіряючи, чи не звужується попереду прохід.

Хлопчика він загорнув у плащ Амелеї, а зверху прикрив краєм власного, колись білого плаща. Айн обіймав його за шию й майже не ворушився. Лише коли під чоботами осипалося каміння, маленькі пальці міцніше стискали тканину біля Каелового плеча.

Стежка виявилася вужчою, ніж він пам’ятав. На деяких ділянках доводилося повертатися всім тілом, щоб не вдарити дитину об скелю. Там, де камінь ховався під снігом, Каел спершу намацував чоботом опору й лише потім переносив вагу.

Він не дивився вниз.

Поки перед очима залишався наступний крок, можна було йти. Каел не дозволяв собі думати про храм, Білу варту й драконячі печери. Він не знав, чи Орвін устиг повернутися до молодих драконів і чи раматри вже знайшли дозорну браму.

Айн довго мовчав. Каел навіть подумав, що той заснув, поки не відчув, як той ворушиться під плащем.

- Ми скоро прийдемо? - нарешті запитав він. Голос хлопчика майже загубився у вітрі.

- Нам треба перейти кряж.

- А потім?

- Потім знайдемо місце, де можна зігрітися.

Айн не став питати, де саме воно було. Він знову притиснувся щокою до холодного нагрудника.

За кілька кроків Каел почув:

- Мама теж туди прийде?

Попереду стежка підіймалася до темного виступу, за яким починалася пошкоджена ділянка старих дозорних сходів. Потрібно було дивитися під ноги, але Каел розумів, що мовчить уже надто довго.

- Я не знаю, Айне.

Хлопчик підняв голову. У темряві Каел майже не бачив його обличчя, лише широко розплющені очі.

- Вона сказала, що прийде.

- Знаю.

- Тоді прийде.

Каел не став заперечувати і Айн знову поклав голову йому на плече. За деякий час Каел відчув, що тканина біля шиї стала вологою. Хлопчик плакав мовчки, не послаблюючи рук.

Каел міг лише нести його далі. Холод поступово пробирався крізь чоботи, ліва рука терпла від ваги дитини, однак під нижнім краєм нагрудника залишалося неприродно тепло. Сорочка прилипала до тіла, і з кожним кроком волога пляма повільно розповзалася вздовж боку.

Під час сутички біля Палацу ради чиєсь вістря ковзнуло між пластинами обладунку. Тоді Каел відчув лише сильний удар і не мав часу перевірити, чи пробило воно тканину. Тепер сумнівів уже не залишалося. Рана продовжувала кровити, а тремтіння, яке він досі списував на холод, ставало дедалі важче стримувати. Кожен широкий крок відгукувався в боці гарячим поштовхом, після якого на кілька ударів серця слабшали ноги.

Він зупинився біля невеликого заглиблення в скелі.

- Станьте тут, - сказав Каел, опускаючи Айна на землю. - Тримайтеся за плащ, Ваша Високосте.

Хлопчик відразу вчепився в його рукав. Каел просунув пальці під край нагрудника. Сорочка під ним була вологою й липкою. Коли він витягнув руку, пальці потемніли від крові.

Він швидко витер їх об підкладку плаща.

Айн дивився на нього.

- Вам боляче?

- Так. Але…

Каел не став додавати, що боляче зовсім трохи. Хлопчик уже чув достатньо неправди за цю ніч.

- Ви зможете йти?

- Зможу.

Айн опустив очі і буркнув ледь зрозуміло:

- Я можу сам піти.

- На рівній дорозі підете самі. Тут я вас понесу.

Хлопчик не сперечався, і ця незвична покірність болісно відгукнулася в Каелові. Айн був надто виснажений, щоб наполягати.

Вартовий зняв із пояса додаткову перев’язь і затягнув її поверх сорочки під обладунком. Біль став гострішим, зате тканина щільніше притиснулася до рани.

Каел кілька разів глибоко вдихнув, дочекався, поки перестане темніти перед очима, і знову підняв Айна.

За поворотом стежка обривалася. Від старих сходів залишилися лише кілька уступів. Далі частина схилу обсипалася, відкривши провалля завширшки в кілька кроків. Уздовж стіни ще трималися залізні скоби, а між ними провисав темний від вологи канат.

Каел потягнув за нього. Канат скрипнув, але витримав.

Айн подивився на порожнечу між ними й продовженням стежки.

- Ми підемо там?

- Так.