~ Ніч ~

Храмові дзвони озвалися, коли сонце сховалося за західним хребтом. Мешканцям наказували залишити площі, повернутися до своїх осель і чекати нових розпоряджень.

Каел повертався до Білої варти через місто, в якому більше нічого не нагадувало про ранковий спокій. 

На Центральній площі збирали всіх, хто міг тримати зброю. Писарі звіряли імена, розподіляли воїнів між загонами й відправляли їх до відкритих скринь з обладунками. Частина спорядження давно не підходила своїм колишнім власникам: ремені доводилося відпускати, під нагрудники підкладати складену тканину, а на деяких щитах і досі залишалися герби загонів, розпущених ще до народження Каела. 

Ремісники утворили ланцюг від міських водозбірних чаш до будинків біля мурів. Відра передавали з рук у руки, наповнюючи діжки на дахах і верхніх галереях. Садівники зрізали гілки, що виступали над бойовими проходами. Яблуневе листя падало на камінь разом із дрібними недозрілими плодами, і ніхто не зупинявся, щоб прибрати їх із дороги.

Біля пекарні Годена зібралася черга. Пекар стояв у дверях із дерев’яною лопатою в руці й особисто стежив, скільки хліба отримує кожна родина. Поряд із ним чергував молодий вартовий зі списом, якого прислали з Центральної площі, щойно люди почали сваритися через перші буханки.

- Дві, - повторював Годен. - Не більше.

- У мене троє дітей.

- А за вами стоїть жінка з чотирма. Дві.

Хтось простягнув йому монети, але Годен відсунув руку держаком лопати.

- Сховайте. Якщо вранці вони ще матимуть вартість, тоді й заплатите.

Він помітив, як один із чоловіків прикрив плащем третю буханку.

- Не до весілля готуєтеся, - гаркнув пекар. - Покладіть назад.

Чоловік удав, що не почув. Тоді вартовий переступив йому дорогу й опустив древко списа поперек проходу.

- Ви чули Годена.

Чоловік обвів поглядом чергу, поклав буханку на прилавок і відійшов, не сказавши ні слова.

Пані Мірена стояла трохи осторонь від черги. В обох руках вона тримала важкі глечики, притискаючи їх до боків. Побачивши Каела, жінка ступила йому назустріч і перегородила дорогу.

- Це люди? - запитала вона в нього. І Каел зупинився.

- Так.

- Із долини Іллії?

- Я не знаю, але думаю, що не лише звідти.

Мірена поглянула в бік східних мурів, хоча з цієї вулиці їх не було видно.

- Мій брат служив під Орсклою. Казав, тамтешній князь присягнув дому Валабергів.

- Присягнув.

- Тоді чому його люди прийшли сюди зі зброєю?

Каел не знайшовся що сказати. В долинах справді присягали Білому Дому. Одні правителі просили захисту від сусідів і самі відчиняли брами перед послами. Інші робили це лише після того, як над їхніми мурами з’являлися дракони. На пергаменті обидві присяги виглядали однаково.

- Вони вважають, що більше нічого нам не винні, - сказав він.

Мірена насупилася.

- Присяга не перестає діяти лише тому, що хтось передумав.

- Для нас - ні.

Вона уважно подивилася на нього.

- А для них?

Каел перевів погляд на глечики в її руках. На одному з них уздовж вінця бігла тонка тріщина, стягнута мідним дротом.

- Дехто пам’ятає слова присяги, - відповів він. - Дехто пам’ятає тільки драконів над своїм містом.

- Але ж ми захищали їх.

- І брали за цей захист зерно, залізо й людей до війська.

Мірена міцніше притиснула глечики до боків.

- Ви говорите так, ніби вони мають право бути тут.

- Ні, - сказав Каел. - Я лише говорю, чому вони могли прийти.

Вона чекала на продовження, але він уже рушив далі.

Біля Палацу двоє молодих вартових стояли над відкритою скринею зі стрілами. Один перевіряв наконечники, інший перев’язував пошкоджене оперення.

- Люди самі не знайшли б усі ці вершини, - сказав перший. - Вони й біля рівної дороги губляться.

- Значить, хтось показав.

- Едасу?

Другий вартовий похитав головою.

- Навряд. Не стали б вони віддавати людям стільки темного заліза.

- Тоді Саїнна. Вони знають старі проходи.

- І стали б допомагати Раматру?

- Не Раматру. Просто вирішили йти проти нас. Бо заздрять, чи що.

Перший відклав стрілу з погнутим наконечником.

- Через Годол Кхан? Стільки років минуло.

- І що? Ми їм не допомогли. Таке не забувають. Я б не забув.

- Ти тоді ще не народився.

- Вони теж. Але їм розповіли. Ось і все.

Каел пройшов повз, не втручаючись, і звернув на вулицю, що вела до Білої варти. Не встиг він спуститися до наступної тераси, як зі східного схилу долинув низький металевий скрегіт. Вартові перевіряли ланцюги Білої брами й виносили зі сховищ поперечні балки, якими її не замикали вже кілька поколінь.