~ День ~

Ліорель вилетів до полудня. Темно-синій дракон піднявся із західного майданчика без звичного кола над містом. Вершник лише торкнувся долонею його шиї, передаючи напрямок, і невдовзі Ліорель зник за західним кряжем.

Каел проводжав їх поглядом із Білої вежі. З верхнього майданчика Лавелен було видно майже повністю - від нижньої брами до найвищих терас. 

Жоден із драконів, що залишилися в Лавелені, більше не піднімався в небо. Сайрена насилу відвели до верхньої печери, де Орвін і лікарі намагалися визначити, чи зможе він знову розкрити ліве крило. Орра лягла біля входу й не пропускала нікого, кого не впізнавала. Аелейна забрала молодих драконів у глибину печер. Навіть Ірваель не дозволив майстрам продовжити роботу з обладунком. Він зайняв місце на майданчику і чекав на повернення Ліореля.

Після скасування навчань небо над містом спорожніло. Дракони завжди були його частиною: їхні тіні ковзали по дахах, помахи крил здіймали вітер на площах, а рокотливі голоси відлунювали від гір. Тепер над містом залишилися лише хмари.

Каел сперся долонями на холодний камінь парапету й знову подивився туди, де за західним кряжем зник Ліорель. Він знав, скільки часу потрібно дракону, щоб обігнути вершини, скільки - щоб дістатися долини, і приблизно уявляв, коли той мав повернутися. Проте погляд раз у раз сам знаходив той самий просвіт між горами, наче від уважності Каела залежало, чи з’являться там темні крила.

Без драконів небо здавалося надто великим, а місто під ним - незвично відкритим. Каел раніше не помічав, скільки спокою приносила сама їхня присутність: далека тінь над схилом, блиск луски між хмарами, глухий удар крил, який долинав до вежі раніше, ніж з’являвся вершник. Тепер кожен порух у небі змушував вартових підіймати голови.

Каел перевів погляд на захід. Звідти мав повернутися Ліорель. Звідти ж могла прийти відповідь, якої тепер чекало все місто.

Він перевіряв записи ранкових відвідувачів, коли до брами піднявся зв’язковий із Верхньої варти. Хлопець біг так швидко, що на останніх сходинках мало не впав. Він притримався за стіну, перевів подих і простягнув капітану Лейвару невелику воскову табличку.

- Із північного дозору, капітане.

Лейвар зламав печатку. Каел бачив, як його погляд пройшов рядками, зупинився й повернувся до початку.

- Що сталося?

Капітан передав табличку йому.

Запис був коротким. На старому північному шляху, за дозорною стежкою, вершники побачили раматрський загін. Люди підіймали на скелю великий спис із темного заліза. Такий самий, як біля Скальної цитаделі.

Каел прочитав повідомлення вдруге. Потім підняв очі на північні гори. Від Скальної цитаделі до того кряжа було майже два дні драконячого польоту вздовж гірського пасма. Один нірталь не міг захищати обидва місця.

- Це не випробування зброї, - сказав Лейвар.

Каел повернув йому табличку. На східному хребті спалахнув світловий сигнал Верхньої варти.

Один раз.

Ще двічі.

Загроза наближалася до міста. Каел поклав долоню на білий парапет. Камінь відповів йому звичним теплом. Проте десь далеко, за гірськими вершинами, у нього вже вростало друге чорне коріння.

Другий нірталь встановили до третього дзвону - на старому північному шляху, де вузький кам’яний уступ нависав над урвищем.

Капітан Лейвар дочекався, поки сигнальний вогонь над північною заставою згасне, й передав Каелові дві запечатані таблички. Одну належало віднести Орвіну: молодих драконів більше не випускати з печер, а всі вільні посадкові майданчики звільнити для бойових пар. Другу чекали у Внутрішній варті. 

- Чому я? - запитав Каел, засовуючи таблички за пояс.

- Бо половина зв’язкових уже в горах, а решта бігає між вартами швидше, ніж устигає слухати відповіді. Заодно подивишся, що робиться нагорі.

Каел кивнув і рушив до Верхнього кола.

День залишався ясним. Сонце стояло високо над західними вершинами, вода блищала в каналах, а над дахами пекарень досі тягнувся звичайний дим. Тільки місто вже не знало, що робити зі святом, яке мало розпочатися наступного ранку.

На Центральній площі ремісники розбирали перший із глядацьких помостів. Дошки, ще вранці відшліфовані й прикрашені білим полотном, складали біля стіни. Золоті стрічки зрізали з поручнів, не витрачаючи часу на вузли. Одна зачепилася за різьблений виступ, тріснула посередині й залишила на камені кілька блискучих ниток. Слуга нахилився, щоб зібрати їх, але старший майстер наказав не затримуватися.

Вище двоє королівських слуг несли з відкритої галереї найменше з трьох крісел. Полотно, яким його накривали від ранкової вологи, зняли, і на білому дереві тепер виднівся золотий соловей.

- Обережніше, - пролунав дитячий голос. - Ви його подряпаєте.

Слуги зупинилися.

На верхній сходинці стояв принц Айн. Він тримав обома руками маленького дерев’яного дракона й дивився на своє крісло так, ніби ті збиралися винести з резиденції щось значно важливіше за меблі. Поруч із ним стояла королева Амелеї. Замість ранкової білої сукні на ній був темно-зелений одяг для верхової їзди, але золотаво-зелені прожилки біля скроні залишалися відкритими.