~ Світанок ~

Каел Айрваль прокинувся раніше за храмові дзвони.

В кімнаті ще трималася нічна темрява, проте крізь вузьке вікно вже проступало бліде світло, у якому поволі виринали добре знайомі речі: дерев’яна скриня біля стіни, складений на стільці одяг і білий плащ варти, залишений звечора поруч із дверима. У мідній чаші на столику дотлівав просочений ялівцевою олією ґніт. Полум’я давно згасло, а тонка цівка диму тягнулася догори й губилася поміж почорнілими балками стелі.

Каел лежав нерухомо й слухав. 

Під будинком шуміла вода. Вона приходила з джерел, прихованих високо в горах, наповнювала водозбори Найвищого кола, омивала храмові сади й спадала кам’яними каналами до нижніх міських рівнів. За північною стіною потоки зливалися в Іллію, яка зривалася зі скель широким срібним водоспадом і прямувала до долини між Еттрасом та Каттарією.

Навіть уночі річка не мовчала, але Каел до того вже звик. До шуму води раптом долучився скрегіт засувів. Хтось із пекарів у Нижньому колі вже відчинив двері до печі. Невдовзі над дахами з’явиться перший дим, а вузькими переходами поповзе запах теплого хліба.

Каел сів на ліжку й опустив босі ноги на підлогу.

Камінь зберігав нічний холод. Той одразу піднявся від п’ят до колін і прогнав залишки сну краще за будь-який настій. Каел поворушив пальцями, намацав чоботи й почав одягатися без світла. За двадцять років служби його руки вивчили ранковий порядок краще за нього самого: сорочка, підбитий вовною підобладунок, ремені, наручі, пояс із коротким мечем.

Нагрудник залишався у вартовій вежі. У мирний час тягати його через півміста не було потреби, а іншого часу Лавелен не знав вже стільки поколінь, що старі обладунки у зброярні частіше чистили перед оглядами, ніж одягали для справжньої битви.

Каел застебнув плащ біля горла й затримав пальці на срібній пряжці. На ній здіймалася гора, розділена прямим променем. Знак Айрвалів був старшим за будинок, у якому він мешкав, старшим за Білу варту й, якщо вірити родинним переказам, майже таким давнім, як сам Лавелен. На Лаег’їні, мові, яку знали далеко не всі Ораолі, їхнє ім’я означало того, хто тримає висоту.

Батько не дозволяв Каелові забувати про це навіть тоді, коли той був хлопчиськом і більше за все на світі мріяв осідлати дракона, а не простоювати днями на мурі.

Каел ще раз торкнувся пряжки двома пальцями, наче вітаючись із давно померлим батьком. Потім накрив ковпачком уже згаслий світильник, усміхнувся власній неуважності й вийшов із дому.

Середнє коло ще спало. Будинки тут стояли близько один до одного, з’єднані спільними стінами, переходами й критими галереями, які захищали мешканців від гірського вітру. Над дверима майстерень погойдувалися темні вивіски. У скляних кулях уздовж вулиці тремтіли залишки нічного сяйва, підтримуваного чарами храмових служителів.

До сходу сонця світло мало згаснути саме, але одна з куль біля повороту вже потемніла. Каел зупинився й торкнувся скла. Воно було холодним. Всередині не залишилося навіть слабкої іскри.

Позавчора згасли дві кулі біля казарм. Учора служителя викликали до Палацу ради, де за ніч потемнів цілий ряд світильників, хоча ті мали працювати до самого ранку. Молодий храмовник довго пояснював, що старе скло втратило здатність утримувати чари й незабаром його доведеться замінити.

Каел провів пальцем по тонкій тріщині біля золотої оправи й рушив далі. Про світильник слід було сказати вартовому писареві після зміни.

За поворотом починався складський квартал. Попід стіною стояли три накриті полотном вози. З-під краю найближчого визирали дерев’яні скрині, скріплені широкими залізними смугами. На кожній було випалено знак південних копалень - розколоту гору з кристалом усередині.

Невдовзі скрині спустять до Скальної цитаделі. Там білий сапфір, вогняні опали та блакитний гірський кришталь перейдуть до рук гмурських торговців. Жоден із них ніколи не бачив вулиць Лавелену. Обмін відбувався на нижніх землях, і товари доправляли до Білого Міста лише Ораолі. Від часу заснування Лавелену крізь його брами не проходив жоден чужинець. Каел не знав нікого, хто вважав би, що цей звичай потребує пояснень.

Поруч із возами двоє майстрів розкладали на довгій лаві металеві пластини. Вони були темнішими за ораольське срібло, важчими й зовсім не такими витонченими. Кожна пластина накладалася краєм на сусідню й могла рухатися, не залишаючи між ними відкритого місця.

Гмурський крилолуск.

Каел сповільнив ходу. Обладунок вочевидь призначався для Ірваеля, королівського дракона. Гмури виготовляли його майже рік, вимінявши на роботу стільки коштовного каміння, що за нього можна було б прикрасити новий храм. Під час майбутніх навчань Ірваель мав уперше піднятися над містом у повному бойовому захисті.

Ораолі вміли змусити камінь вирости з гори, провести воду крізь скелю й надати світлу форми. Проте метал не слухався їх так, як слухався гмурів.

Каел провів пальцями над широкою нагрудною пластиною, не торкаючись її. На поверхні виднілися крихітні насічки, складені в зображення драконячого крила.

- Навіть не думайте, - озвався майстер.

- Про що?

- Торкатися. Я пів ночі виводив з нього сліди рук королівського зброєносця.

- У такому разі не залишай його посеред вулиці.