Розділ 8

Лоренцо Россі

Маттео не став ставити зайвих запитань. Він знав Лоренцо достатньо давно, щоб розуміти: якщо він мовчить — значить, у його голові зараз відбувається більше, ніж можна побачити зовні.

Автомобіль зупинився біля входу до готелю. Маттео вийшов першим і відкрив двері.

— «Siamo arrivati, signore.»

«Ми приїхали, сеньйоре».

Лоренцо коротко кивнув.

— «Grazie, Matteo.»

«Дякую, Маттео».

Він вийшов із машини і, не озираючись, попрямував до входу, Маттео залишився дивитися йому вслід. Він бачив багато людей поруч із Лоренцо Россі. Бачив страх. Бачив повагу. Бачив бажання отримати щось від нього.

Але Соломія була іншою. Вона нічого не просила.

Пентхаус на останньому поверсі готелю зустрів Лоренцо тишею. Він зайшов усередину, зняв піджак і залишив його на кріслі. Величезні панорамні вікна відкривали вид на нічне місто. Унизу горіли тисячі вогнів. Машини рухалися маленькими потоками, люди поспішали у своїх справах, не знаючи, хто спостерігає за ними зверху.

З висоти все здавалося простішим.

Керованим.

Таким, як звик бачити світ Лоренцо Россі. У руці була склянка з бурштиновою рідиною. Те, до чого він зазвичай звертався після важких рішень, але цього разу він навіть не зробив ковтка. Його думки були занадто гучними. Її слова поверталися.

Вона не вимагала.

Не ставила умов.

Не намагалася змусити його прийняти її думку.

Вона просто сказала, як бачить ситуацію. Запропонувала рішення, яке вважала правильним, в  вибір залишила йому. І саме це не давало йому спокою. Бо за все своє життя Лоренцо звик до іншого. Люди або приходили до нього з проханнями, або чекали його наказу. А вона говорила з ним як із рівним. Не забуваючи, хто він, але й не дозволяючи його статусу визначати, ким є вона.

Він подивився на склянку у своїй руці.

Цікаво.

Він міг змусити людей прийняти будь-яке рішення.

Міг використати владу.

Міг натиснути там, де інші не витримали б. Але щодо неї він цього навіть не хотів. Не тому, що не міг. А тому, що зрозумів одну річ:

зламана Соломія була б йому не потрібна.

Його зацікавила саме людина, яка сиділа перед ним і спокійно пояснювала свою думку…

Що саме змусило його думати про цю зустріч знову і знову?

Її розум?

Її принципи?

Її спокій?

Її сила?

Можливо.

Але найбільше його вразило те, що вона не намагалася стати частиною його світу ціною себе.

Телефон на столі завібрував.

На екрані висвітилося ім’я Меттео 

Лоренцо відповів.

— «Dimmi.»

«Говори».

— «La famiglia vuole sapere se tornerai in Italia.»

«Сім’я хоче знати, чи повернетеся ви до Італії».

Лоренцо знову подивився на місто за вікном. Раніше відповідь була б очевидною.

Італія-його дім, його влада, його обов’язки.

А тепер…

— «Non lo so ancora.»

«Я ще не знаю».

На іншому кінці запанувала тиша. Бо Лоренцо Россі завжди знав відповідь, а цього разу — ні. Він поставив склянку на стіл так і не торкнувшись напою.

Один рік, саме стільки часу давала ця співпраця. Він приїхав в Україну через справу. Через бізнес. Через необхідність. Вперше за багато одна ділова зустріч не закінчилася разом із підписаними документами. Вона продовжувала повертатися в його думках.

Соломія.