Розділ 7

                                             Чому?

Дорога додому цього вечора була незвично тихою. Соломія не вмикала музику. Вона любила кермувати саме так. Коли місто шумить за вікном, а в салоні чути лише рівний звук двигуна. Саме тоді думки знаходили свої місця.

Перед очима знову постала переговорна. Тека з документами. Три варіанти рішення. І чоловік, який майже без вагань сказав:

«Працюємо за третім варіантом.»

Вона досі не могла зрозуміти одного.

Чому?

У квартирі було тихо.

Соломія зняла жакет, акуратно повісила його до шафи, зібрала волосся у недбалий хвіст і пішла на кухню. Вона любила готувати. Не складні страви. Прості. Ті, які не відволікають, а навпаки — допомагають думати. На дошці рівними шматочками лягали овочі. У каструлі закипала вода. А думки знову поверталися до тієї самої розмови. Він не поставив жодного зайвого запитання. Не вимагав часу на роздуми. Не попросив своїх юристів чи фінансистів ще раз усе перевірити. Не намагався показати, що останнє слово має залишитися за ним.

Чому?

Вона поклала ніж.

Сперлася руками об кухонну стільницю.

— Або він занадто довірливий... — тихо промовила сама до себе.

За мить ледь усміхнулася.

— Ні.

Такі люди великими компаніями не керують.

Отже...

Він побачив щось, чого не побачила навіть вона.

Поки вечеря повільно готувалася, Соломія налила собі склянку води й сіла біля вікна. Світло великого міста мерехтіло внизу. Її погляд був десь далеко. Вона згадувала кожну деталь зустрічі. Він жодного разу не перебив її. Не сперечався заради того, щоб сперечатися. Не шукав, як показати свою перевагу.

Він слухав. По-справжньому. І не боявся погодитися, якщо бачив правильне рішення.

І це було дивно.

У великому бізнесі вона звикла до іншого. Чим вища посада людини, тим частіше вона намагалася довести, що саме вона найрозумніша.

А сьогодні...

Сьогодні вона побачила інше.

Людину, яка не боялася погодитися з чужою думкою. І раптом зрозуміла одну просту річ. Справжня влада не потребує демонстрації. Лише люди, які не впевнені в собі, постійно нагадують іншим, хто головний.

Вечеря була готова. Соломія поставила тарілку на стіл, але майже не звертала уваги на їжу. Її думки працювали швидше, ніж вона встигала їх упорядковувати.

Він погодився на третій варіант.

Найдовший.

Найдорожчий. І той, що вимагав найбільшої довіри між сторонами. Будь-який інший керівник, якого вона знала, обрав би перший.

Швидше.

Дешевше.

Безпечніше.

А він...

Він обрав репутацію.

Вона повільно поклала виделку.

— Значить... для нього довіра дорожча за час.

Ця думка чомусь запам'яталася найбільше. Пізніше вона відкрила ноутбук. Перевірила пошту. Підготувала кілька доручень для команди на завтра. Закрила документи. Погляд випадково впав на книгу, що лежала на журнальному столику. Вона взяла її до рук. Прочитала кілька сторінок. І зрозуміла, що не пам'ятає жодного речення. Усі думки поверталися до однієї людини. Не тому, що її зацікавив сам Лоренцо. А тому, що вперше за довгий час Соломія зустріла людину, спосіб мислення якої вона не могла пояснити з першого погляду.

Вона закрила книгу. Підійшла до вікна.

Нічний Київ світився тисячами вогнів.

— Хто ви такий, Лоренцо Россі?.. — тихо промовила вона.

І вперше за багато років зрозуміла, що відповідь на це запитання їй справді хочеться знайти.