Розділ 5

                          Рішення народжуються в тиші

О шостій  ранку Київ вже прокидався. Місто скидало із себе нічну тишу. Автомобілі з'являлися на дорогах, у кав'ярнях запалювалося світло, а сонце  починало торкатися дахів будинків.

Для більшості людей день ще не почався. Для Соломії він уже тривав. Спортзал був майже порожнім. Саме тому вона приходила так рано. Їй подобалася тиша, у якій було чути лише власне дихання, ритм кроків і звук штанги, що торкалася підлоги. Вона тренувалася не заради ідеальної фігури, вона тренувалася тому, що дисципліна починається із самого себе. Якщо людина не здатна керувати власним тілом, вона навряд чи зможе керувати власними рішеннями.

Закінчивши останню вправу, Соломія повільно видихнула й попрямувала до роздягальні. Перекинувши рушник через плече, вона на мить затримала погляд на татуюванні вздовж хребта. Воно й досі нагадувало їй про вибір, зроблений багато років тому.. Саме тоді вона остаточно зрозуміла, що найбільша цінність у житті — не влада, не гроші і навіть не кохання. 

Найбільша цінність — залишатися собою.

Жодного разу вона не пошкодувала про своє рішення.

— Ти взагалі колись пропускаєш тренування? — з усмішкою запитала тренерка, проходячи повз.

Соломія застебнула спортивну сумку.

— Пропускаю.

— І коли ж?

Вона легко усміхнулася.

— Коли перестану поважати себе.

Тренерка лише похитала головою.

— З тобою важко сперечатися.

— І не потрібно.

Соломія вийшла із залу, попереду був день, у якому найбільшу вагу матимуть не м'язи, а рішення. За сорок хвилин вона вже заходила до офісу. Її команда чекала в переговорній. Андрій нервово переглядав фінансові звіти. Катерина мовчки звіряла листування з партнерами. Ігор уважно переглядав технічну документацію, роблячи короткі нотатки.

Щойно Соломія зайшла до кімнати, розмови стихли.

— Маємо проблему, — першим заговорив Андрій.

Соломія спокійно поклала теку на стіл.

— Ні, — сказала вона рівним голосом. — Маємо завдання. І ми його вирішимо.

Напруга в кімнаті ніби стала меншою, вона ніколи не говорила людям, щоб вони не хвилювалися. Вона просто створювала відчуття, що будь-яку проблему можна розкласти на частини й знайти рішення.

— Починаємо спочатку, — сказала вона. — Без припущень. Без емоцій. Лише факти.

На великому екрані один за одним з'являлися документи, графіки, листування та зміни до проєкту.

Перші висновки були очевидними.

Італійська сторона.

Помилка в документації.

Порушення строків.

Андрій уже був готовий зробити остаточний висновок.

— Виходить, це їхня помилка.

Соломія мовчки дивилася на екран ще кілька секунд. Потім спокійно запитала:

— Хто перевірив, чи працювали обидві сторони за однаковими стандартами?

У кімнаті запала тиша. Ніхто. Саме в цю мить вона зрозуміла, що вони дивляться не туди. Вони шукали винного, а потрібно було знайти причину. У переговорній запала тиша. Соломія повільно провела поглядом по документах, що лежали перед кожним із членів команди.

— Ми дивимося не туди, — спокійно сказала вона.

Андрій насупився.

— Тобто?

— Ми вже пів години шукаємо винного. А потрібно знайти причину.

Вона підійшла до екрана і взяла електронний маркер. На схемі міжнародного проєкту швидко з'явилися три кола.

— Українська команда.

Друге коло.

— Італійська команда.

Третє.

— Стандарти, за якими працювали обидві сторони.

Вона обвела останнє коло.

— Саме це ми ще не перевірили.

Катерина відразу відкрила технічну документацію.

— Якщо чесно... ми виходили з того, що стандарти однакові.

— Припущення, — тихо відповіла Соломія. — Найдорожче слово в будь-якому міжнародному проєкті.

Ігор підняв голову від ноутбука.

— Зачекайте...

Він швидко відкрив ще одну таблицю.

— Тут різні редакції технічного регламенту.

Андрій здивовано подивився на нього.

— Як ми цього не побачили?

— Бо ніхто не шукав різницю, — відповіла Соломія. — Ми всі шукали помилку.

У кімнаті знову стало тихо. Саме такі хвилини вона любила найбільше. Не тоді, коли знаходила рішення, а тоді, коли команда починала думати разом.

— Катерино.

— Так?

— Перевір усі зміни в документації за останні три місяці.

— Уже.

— Ігорю.

— Я тут.

— Побудуй нову модель процесу за єдиним стандартом.

— Добре.

— Андрію.

Він уже дивився на неї уважніше, ніж кілька хвилин тому.

— Порахуй, скільки часу ми реально втратимо після внесення змін. Не скільки написано в договорі. Скільки втратимо на практиці.

— Зрозумів.

Вона кивнула.

— Через дві години збираємося знову.

За дві години переговорна вже виглядала зовсім інакше. На дошці були десятки позначок. На столі — відкриті документи. Втомлені очі, і одна добра новина.

Ігор першим порушив мовчання.

— Ми знайшли причину.

Катерина продовжила:

— Італійська сторона працювала за новою редакцією стандартів.

— А ми — за попередньою, — закінчив Андрій.

Соломія ледь усміхнулася.

— Отже...

Вона закрила теку.

— Ніхто нікого не обманював.

Просто дві команди були впевнені, що говорять однією мовою. Хоча насправді користувалися різними правилами.

Андрій видихнув.

— Тепер хоча б зрозуміло, що сказати партнерам.

Соломія похитала головою.

— Ні.

Усі здивовано подивилися на неї.

— Ми не будемо пояснювати їм проблему.

Ми запропонуємо рішення, саме це вони запам'ятають. О п'ятнадцятій годині автомобіль зупинився біля бізнес-центру, де тимчасово працювала італійська делегація. Лоренцо вже чекав у переговорній поруч, як завжди, стояв Маттео. На столі лежали ті самі документи, але атмосфера була іншою.

Лоренцо підвівся, коли Соломія зайшла до кімнати.

— Синьйоро Коваль.

— Синьйоре Россі.