Розділ 2

Свобода, яку я обрала

Я ніколи не боялася самотності. Можливо, саме тому багато людей мене не розуміли. Вони часто плутали спокій із байдужістю.Думали, якщо людина не кричить про свої почуття, значить вона нічого не відчуває.

Але це не так.

Я просто ніколи не вважала, що весь світ має знати, що відбувається всередині мене, деякі речі належать тільки тобі. Як і свобода.

Будильник задзвонив рівно о шостій ранку.

Я не любила поспіху. Мені подобалося, коли день починався тоді, коли я була до нього готова.

Перш ніж піднятися з ліжка, я взяла телефон. Серед звичайних повідомлень було одне від Маттео.

Я відкрила його.

"Пан Россі підтвердив зустріч. Завтра о 18:00."

Звичайний текст. Звичайні слова.

Але за ними стояло питання, яке цікавило мене найбільше.

Чому?

Чому людина, яка мала достатньо можливостей вирішувати свої справи через десятки інших людей, захотіла поговорити саме зі мною?

Я не вірила у випадковості. Не тому, що думала, ніби все в житті має прихований сенс. Просто я знала: люди завжди мають причини для своїх вчинків, потрібно лише вміти їх побачити.

Я відклала телефон і почала свій ранок.

Спортзал був одним із небагатьох місць, де я могла залишитися наодинці зі своїми думками. Ранкові тренування стали частиною мого життя.

Тут ніхто не питав мене про рішення, ніхто не чекав відповіді, ніхто не бачив у мені керівницю.

Тут я була просто Соломією.

Тіло, як і розум, потребує дисципліни. Я ніколи не тренувалася заради чужих поглядів. Краса для мене ніколи не була способом отримати владу над кимось.тЦе була повага до себе.

Після тренування я стояла перед дзеркалом у роздягальні.

І побачила те, що завжди нагадувало мені про одну обіцянку.

Татуювання вздовж хребта.

Китайські символи.

Свобода.

Мені було дев'ятнадцять, коли я зробила його.

Багато хто тоді сказав, що це просто юнацький порив. Що через кілька років я передумаю, але вони не розуміли.

Я не робила це для інших, я робила це для себе.

— Ти досі дивишся на нього так, ніби бачиш уперше.

Я усміхнулася.

Піднявши очі, я побачила в дзеркалі Катерину. Вона саме зайшла до роздягальні після тренування й зупинилася біля своєї шафки.

Її погляд на мить ковзнув по моїй спині.

— Колись ти поясниш мені, чому для тебе це татуювання настільки важливе?

Я на секунду замислилася. Бо це питання мені ставили багато разів, але мало хто справді хотів почути відповідь.

— Бо у дев'ятнадцять років я зрозуміла, що люди дуже часто називають любов'ю те, що насправді є страхом.

Катерина мовчала.

Вона знала мене достатньо добре, щоб не перебивати.

— Я бачила людей, які залишалися разом не тому, що були щасливі, а тому, що боялися змінити життя.

Я подивилася на своє відображення.

— Вони мали все, що потрібно для красивої картинки, але не мали головного.

— Чого?

— Себе.

Я не була проти кохання. Навпаки. Я завжди думала, що це одна з найсильніших речей, які може відчути людина. Але я не вірила у кохання, яке вимагає зникнути. Я не хотіла бути чиєюсь тінню і не хотіла, щоб хтось був моєю.

— Ти знаєш, що деякі люди сказали б, що ти занадто багато думаєш? — усміхнулася Катерина.

Я теж усміхнулася.

— Можливо.

— І це тебе не турбує?

— Ні.

Я взяла сумку.

— Люди мають право думати про мене все, що хочуть.

— А ти?

Я подивилася на неї.

— А я маю право залишатися собою.

Ми вийшли зі спортзалу разом. Катерина розповідала щось про свою роботу, сміялася, жартувала. І я слухала. Бо, незважаючи на всі мої роздуми, я любила прості речі.

Розмови з друзями.

Теплу каву.

Моменти, які не потребували доказів.

Можливо, саме тому я так цінувала свободу.

Бо свобода — це не втеча від людей, це можливість бути поруч із ними, не втрачаючи себе.

Після тренування я повернулася додому.

Душ, кава і кілька хвилин тиші перед початком робочого дня стали моїм маленьким ранковим ритуалом.

Я ще раз переглянула повідомлення від Маттео.

"Пан Россі підтвердив зустріч. Завтра о 18:00."

Я не знала, чого саме очікувати від цієї розмови, але знала одне — я маю бути готовою.

Я зібрала необхідні документи і вирушила до офісу. Робочий день розпочався у звичному ритмі.

Дзвінки.

Зустрічі.

Документи.

Рішення, які потрібно було приймати швидко, але обдумано. Мені подобалася ця частина життя. Робота була місцем, де все залежало від підготовки, досвіду і вміння тримати ситуацію під контролем.

Я не любила хаосу. Не тому, що боялася його. Просто завжди вважала: якщо ти береш на себе відповідальність, ти маєш бути готовою до наслідків.

День пройшов швидше, ніж я очікувала.

Коли основні справи були завершені, я залишилася в офісі ще на кілька хвилин. Переді мною лежала папка з матеріалами. Я відкрила її ще раз, перевірила деталі. Не тому, що сумнівалася у своїй роботі. Просто я завжди вірила: впевненість народжується не з випадковості, а з підготовки. Я закрила папку і поклала її на край столу. Усе було готово. Я звикла контролювати те, що залежало від мене. Решта завжди відкривалася тільки тоді, коли наставала потрібна мить. Завтра на мене чекала зустріч, відповіді на яку я поки що не мала.