Розділ 1

Дівчина, яка ще не знала свого імені

Київ.

Весна приходила до цього міста тихо.

Не як у фільмах — без красивих моментів, коли все навколо раптом змінюється. Вона просто одного ранку залишала на вулицях менше холоду, більше світла у вікнах і змушувала людей знову пити каву на відкритих терасах.

Соломія любила такі ранки.У них було щось чесне.Нагадування, що навіть після важких періодів життя все одно продовжується.

Вона стояла біля вікна своєї квартири, тримаючи чашку кави. Її світле волосся було зібране недбало, кілька пасм спадали на плечі. Зелені очі дивилися на місто, але думки вже були далеко — у списку справ на день.

Їй було двадцять дев'ять.

Вона давно перестала чекати, що хтось прийде і зробить її життя простішим.Соломія звикла розраховувати на себе.

Не через гордість.

Через характер.

Телефон завібрував на столі.

Мама.

Вона усміхнулася.

— Доброго ранку.

— Ти вже їла? — замість привітання пролунало у слухавці.

Соломія тихо засміялася.

— Мамо, ми навіть не поговорили тридцяти секунд.

— Я знаю тебе все життя. Мені не треба тридцяти секунд.

Соломія підійшла до кухні.

— Я зараз зроблю сніданок.

— "Зараз" — це слово, яким ти прикриваєш те, що не зробиш.

— Неправда.

Пауза.

— Добре. Іноді правда.

Мама засміялася. І на коротку мить Соломія була просто донькою. Не керівницею. Не людиною, від якої залежали рішення.

Просто Соломією.

За годину вона вже була в офісі.

Компанія займалася міжнародними проєктами. Не найбільша на ринку, але достатньо відома, щоб працювати із серйозними клієнтами з різних країн.

Соломія керувала командою.

Це була робота, де від неї залежали не лише результати, а й люди. Вона не прийшла сюди одразу на керівну позицію. Починала знизу.

Робила те, що інші вважали нудним. Залишалася після роботи.

Вчилася.

Помилялася.

Виправляла.

І поступово люди почали довіряти їй. Не через посаду. Через те, що вона ніколи не ховалася за посадою.

Ближче до обіду до її кабінету зайшов Андрій.

Він виглядав напруженим.

— Щось сталося?

Він поклав папку на стіл.

— Проблема з італійським клієнтом.

Соломія відкрила документи.

— Россі?

Андрій кивнув.

Це був один із найбільших міжнародних проєктів компанії. Для всіх у їхньому офісі це була просто велика італійська компанія.

Серйозна.

Вимоглива.

Але просто компанія.

— Вони хочуть змінити частину умов договору, — сказав Андрій. — Кажуть, що ситуація змінилася.

Соломія переглянула документи.

— А що змінилося насправді?

Андрій задумався.

— Вони отримали більше можливостей для переговорів.

Вона підняла очі.

— Тобто вони перевіряють, наскільки ми готові поступитися.

— Можливо.

Соломія закрила папку.

— Що ти їм відповів?

— Що нам потрібно час подумати.

Вона трохи посміхнулася.

— Це правильна відповідь, якщо ти не знаєш, що робити.

Андрій зрозумів натяк.

— А що робити?

Соломія подивилася на нього.

— Спочатку зрозуміти, чому вони цього хочуть.

— А потім?

— Запропонувати рішення, яке працює для обох сторін.

Вона зробила паузу.

— Але не проси їх залишитися з нами.

— Чому?

— Тому що ми не просимо людей бачити нашу цінність.

Вона подивилася у вікно.

— Ми її показуємо.

Того дня Соломія сама підготувала нову пропозицію.

Не агресивну.

Не зухвалу.

Просто точну.

Вона не відмовлялася від переговорів.

Але й не дозволяла іншій стороні вирішувати все лише тому, що вони мали більше грошей.

У Римі, за тисячі кілометрів від Києва, документ поклали на стіл. Чоловік переглянув його мовчки.

Лоренцо Россі.

Він не любив довгі пояснення. Йому були цікаві люди, які могли діяти.

— Вона це написала? — запитав він.

Чоловік навпроти кивнув.

— Так.

— Особисто?

— Так.

Лоренцо ще раз подивився на останню сторінку. Там не було погроз. Не було спроб сподобатися. Лише чітка позиція.

Він відкинувся на спинку крісла.

— Знайдіть про неї більше інформації.

Увечері Соломія йшла додому. Вона не знала, що її рішення вже зацікавило людину, ім'я якої для більшості людей означало вплив.

Вона думала про звичайні речі.

Про вечерю, про роботу завтра, про те, що потрібно купити мамі подарунок на день народження.

Її телефон задзвонив. Номер був незнайомий.

Вона відповіла.

— Алло?

— Добрий вечір. Чи можу я поговорити із Соломією Коваль?

Голос був чоловічий. Спокійний. Вихований.

Із легким італійським акцентом.

— Так. Хто це?

— Мене звати Маттео Вітале.

Пауза.

— Я представляю інтереси пана Россі.

Соломія зупинилася.

— Стосовно проєкту?

— Частково.

Вона насупилася.

— Частково?

— Пан Россі хотів би особисто поговорити з вами.

— Чому?

Маттео відповів не одразу.

Наче підбирав правильне слово.

— Тому що він вважає, що людина, яка вміє знаходити рішення під тиском, заслуговує на розмову.

Соломія мовчала. Вона не знала, чому ця фраза запам'яталася їй. Можливо, через тон, можливо, через відчуття, що за цим дзвінком є щось більше, ніж просто бізнес.

— Коли?

— Коли вам буде зручно.

Вона подивилася на вечірній Київ.

На місто, яке ще нічого не знало.

На життя, яке ще було її власним.

— Добре.

Пауза.

— Я зустрінуся з паном Россі.

Вона поклала слухавку,і ще кілька секунд стояла нерухомо.

Соломія Коваль ще не знала, що деякі зустрічі не змінюють  людину. Вони змінюють напрямок її життя.