Свобода не означає бути самотньою. Свобода означає що вибір зажди за тобою.

ПРОЛОГ

Неаполь.

Дощ завжди робив це місто чеснішим. Він змивав із бруківки пил, із фасадів — блиск, а з людських облич — удавану впевненість. 

Після опівночі Неаполь належав не туристам і не політикам. Він належав тим, хто вмів мовчати.

Чорний Maserati Quattroporte плавно ковзнув вузькою вулицею й зупинився біля старовинного палаццо без жодної вивіски. Будівля виглядала покинутою, але світло у вікнах другого поверху свідчило про інше.

Водій вийшов першим. Не озираючись, відкрив задні дверцята.

На мокру бруківку ступила жінка. Довге чорне пальто приховувало її постать. Світле волосся було зібране в акуратний вузол. Жодної прикраси, окрім тонкої обручки з білого золота, яку вона не знімала вже п'ять років.

Її чоловіка давно не було серед живих. Але обручка залишалася. Завжди.

— Добрий вечір, сеньйоро, — тихо промовив чоловік біля входу.

Вона лише кивнула.

Слова були зайвими.

Важкі дерев'яні двері відчинилися. Всередині вже чекали. Довгий овальний стіл із темного горіха займав майже всю залу. Дванадцять чоловіків. Дванадцять найдосвідченіших керівників легальних компаній Італії. Так би сказали журналісти. Так би написали у фінансових звітах.

Насправді ж кожен із них очолював одну з найвпливовіших родин закритого світу, про існування якого більшість людей навіть не здогадувалася.

Коли вона зайшла до кімнати, розмови стихли.

Один за одним чоловіки підвелися.

Не всі — з поваги.

Дехто — через правила.

Дехто — тому що не хотів видатися слабшим за інших.

У голові столу залишалося вільне крісло.

Вона сіла. Не питаючи дозволу. Бо воно належало їй.

— Добрий вечір, Донно Россі, — порушив мовчанку літній чоловік із сивою бородою.

— Добрий вечір, панове.

Її голос був спокійним. Рівним. Таким, який змушував уважніше слухати. Не тому, що вона говорила голосно, а  тому, що ніколи не говорила зайвого.

Минуло десять хвилин.

Обговорювалися контракти.

Морські перевезення.

Будівництво.

Інвестиції.

Жодного слова про те, що насправді відбувалося між рядками.

Той, хто не знав правил, подумав би, що це зустріч ради директорів.

Саме так це й мало виглядати.

Потім один із чоловіків відклав виделку. Посміхнувся. Занадто самовпевнено.

— Донно Россі... дозвольте особисте питання.

Маттео, який стояв позаду її крісла, ледь помітно підняв очі.

Стелла не змінила виразу обличчя.

— Слухаю.

— Минуло вже п'ять років.

Він зробив ковток вина.

— Мені здається... вашому покійному чоловікові було б спокійніше, якби поруч із вами знову був сильний чоловік.

У кімнаті запала така тиша, що стало чути дощ за високими вікнами. Ніхто не ворухнувся. Усі чекали.

Вона повільно поставила келих на стіл. Подивилася просто йому в очі.

— Ви закінчили?

Чоловік усміхнувся.

— Це була лише дружня порада.

— Тоді дозвольте і мені дати вам одну.

Її голос залишався таким самим спокійним.

— Ніколи більше не плутайте моє особисте життя зі справами родини.

Вона зробила коротку паузу.

— І не припускайте, що мною можна керувати через шлюб.

Чоловік уже не усміхався.

— Я лише...

— Ви лише забули, хто сидить на чолі цього столу.

Вона не підвищила голос,  не погрожувала.Але всі присутні зрозуміли: межу було проведено.

У цей момент двері до зали тихо відчинилися.

Увійшов молодий чоловік у темному костюмі.Він швидко підійшов до Маттео.Щось прошепотів йому на вухо.

Маттео не змінився в обличчі.Лише повернувся до Стелли.Їхні погляди зустрілися.

Вона зрозуміла все без слів.

— Перепрошую, панове.

Вона підвелася.

— Мушу вас залишити.

Ніхто не став заперечувати.

За хвилину вони вже йшли довгим кам'яним коридором.

Лише двоє.

Маттео мовчав.

Вона теж.

— Говори.

— Його знайшли.

Вона зупинилася.Уперше за весь вечір.

— Ти впевнений?

— Так.

Маттео простягнув їй невеликий чорний конверт.

Всередині була одна фотографія.

І лише один рядок, надрукований на білому аркуші.

"Якщо хочеш дізнатися, хто вбив Лоренцо... приїжджай сама."

Стелла довго дивилася на фотографію.

Потім обережно поклала її назад.

— Підготуй машину.

— Куди їдемо?

Вона підняла очі.

І вперше за весь пролог у них промайнула емоція.

Не страх. Не гнів.

Надія.

— Додому.

Маттео зрозумів.

Вона говорила не про віллу.

І не про Неаполь.

Вона говорила про місце, де п'ять років тому втратила чоловіка.

Саме там починалася правда.

І саме там почнеться наша історія