4

Страхітлива буря вщухла так само несподівано, як і почалася; чорні хмари розчинилися у повітрі, а навальний вітер вгамувався й затаївся десь у схованках поміж Дніпрових узгір’їв. Вологе повітря стало неймовірно прозорим, пронизане тонесенькими нитками сонячних променів.

У старій дерев’яній альтанці, що даленіла високо на схилі поміж старезних   дубів та акацій, сиділи двоє й дивилися на закуту в бетон річку, що потроху котила унизу свої тьмяно-сизі, холодні води. Високий чолов’яга із гладко зачесаним попелястим волоссям очі мав пронизливо-блакитні; риси його обличчя привертали увагу своєю витонченістю; на губах трималася звична, ледь помітна посмішка, яка не зникала і зараз, попри відчутну занепокоєність її власника.  Так само витончені кисті рук спочивали на тростині, що він тримав її перед собою. Стурбованість виказували самі брови, що зійшлися на переніссі, й свідчили про наполегливі роздуми чоловіка над якоюсь невідворотною проблемою.

Його супутник, певно, зазвичай був більш метушливим, оскільки час від часу то поглядав на свого товариша, то совався по лаві, та все ніяк не знав, де йому притулити руки. Він був невисокий і кремезний, а ще – мав руде, коротко стрижене волосся. Риси обличчя, м’які та виразні, й надзвичайно добрі карі очі, приваблювали з першого погляду. Але зараз вони також були стривожені й навіть трохи винуваті.

- Просто почекаємо, поки вона прийде до тями, - мовив перший чоловік, вочевидь аби заспокоїти свого супутника.

- А що, що ми їй скажемо, коли вона ПРИЙДЕ до тями? – негайно випалив той, так, наче тільки й чекав приводу висловити запитання, яке його непокоїло.

- Ми скажемо їй усе. – І за секунду додав: «Так, я певен, ми повинні сказати їй абсолютно УСЕ».

Рудий тільки закусив губу: вочевидь, він не до кінця погоджувався із думкою свого товариша, але визнавав його більший авторитет.

На поруччя альтанки спустилася ворона, схилила набік голову та, як для нашого вуха, видала якісь звуки, не надто схожі на звичайне вороняче каркання. Обидва ж чоловіки прислухалися, і, тільки-но птаха замовкла, мовчки переглянулися й з готовністю піднялися з лави, так, наче давно чекали саме на це пташине повідомлення.

- А що робити із тими двома, Лисе? – невисокий повів головою праворуч. Виявляється, в альтанці чоловіки були не самі: на лаві – голова до голови – спали двоє хлопців. Вочевидячки, сни їх були захопливими і радісними, адже обоє уві сні посміхалися і щось мурмотали собі під носа.

 - Лишимо їх тут, вони у безпеці й нічого не пам’ятатимуть крім того, що гралися на майданчику до вашої появи. А от цього доведеться забрати, - і високий нахилився до самої підлоги, зазирнувши під лаву. Звідти одним рухом руки він потягнув за нашийника великого, рудувато-сірого пса; той трохи тремтів, стаючи на свої високі лапи.

- Ну ж бо, нема чого боятися, - лагідно мовив чоловік до Оскара (адже це був саме він) та легко провів рукою собаці по голові. – Соломія вже зачекалася.

Зачувши ім’я своєї господарки, песик заметляв хвостом.

- Як кажуть, алюр три хрести! – кремезний чолов’яга доторкнувся до плеча свого супутника й якось дивно клацнув пальцями, за чим усі троє в одну мить щезли з очей.