3

Соломія цілком поринула у думки про свій майбутній день народження. Як привітають її в Гімназії? Чи не забули мама й бабуся про заповітний подарунок? А торт? Сподіваюся, торт цього разу буде смачніший за торішній, і обов’язково рожевий!

Скрипнули двері до класної кімнати, і Соломія, все ще подумки споглядаючи свій рожевий із полуницями торт, поглянула у їх бік. Директорка, Галина Мирославівна, стояла, поклавши руку на плече худорлявої дівчинки із довгими чорнявими кісками. Дівчинка була одягнута охайно і стримано, і хоча в Гімназії не було обов’язкової шкільної форми, її сукенка виглядала саме так. Жвавий погляд дівчинки, не зупиняючись, перестрибував з одного дитячого обличчя на інше. Вона не виглядала анітрохи збентеженою.

Галина Мирославівна пошепки сказала щось вчителеві математики, й за цим уже голосно звернулася до учнів:

 - Доброго дня, діти! Це ваша нова товаришка, Ганнуся. Від цього дня вона навчатиметься у Гімназії, тож, прошу тепло прийняти її у свою дружню родину.

Потім пильно оглянула клас, розмірковуючи уголос:

- Із ким же тобі зараз сісти?...

Соломія, яка ще за хвилину до цього сиділа самісінька за своїм столом біля вікна, незчулася, як поруч із нею опинилася рудоволоса Оленка. Яким чином, коли вона підсіла до неї? Соломія й гадки не мала. Оленка ж поводилася так, ніби сидить за цим столом не рік і не два, а від самого заснування Гімназії: он скрізь уже розкладені її речі, на нижній полиці зошити і альбом для розмальовок, на гачку висить торбинка із змінним взуттям.

- Гайда в парк після уроків?

Ні, такого Соломія точно не очікувала. Поки директорка примостила новеньку на вільне місце біля Наді Щербини, до Соломії повернулася мова і вона швидко-швидко погодилась:

- Звісно, ідемо. І беремо Оскара.

Підхопити свої речі та, накинувши курточки, вибігти з Гімназії на вулицю, забрало в дівчат щонайбільше п’ять хвилин. Треба було ще узяти Оскара, лишити вдома важкі рюкзаки, і тоді вже гайнути в парк. Картина на вулиці трохи змінилася.

Поки тривав останній урок сонце встигло сховатися за важкими хмарами, що пророчили дощ. Місто потонуло у заторах. Усе навколо гуло автомобільними сигналами, вигукувало лайкою невдоволених водіїв та свистіло гальмами. На проїзній частині була справжня тиснява, і виглядало усе так, наче люди тікали з міста, від якоїсь надзвичайної небезпеки.

Бабуся не встигла й слова мовити, лише сплеснула руками – так швидко  Соломія вдерлася додому, кинула два рюкзаки на підлогу, схопила Оскарів поводок і зі словами: «Ми в парк» знову зникла у темряві неосвітленого під’їзду.

Оленка чекала на вулиці. Оскар поставився до неї дивно: спершу пробіг повз, потім несподівано завмер, укляк на місці, за мить ожив, повернувся і почав  бігати навколо дівчинки, щось винюхуючи у повітрі, та все не міг зупинитися.

- Оскар, Оскар! – покликала Соломія. – Це Оленка, знайомся. Кажу ж, Оленка - моя подруга.

Зрештою, якось таки порозумілися: Оскар поставив свої лапи на плечі Оленці та заглянув їй у вічі, потім заметляв хвостом, зістрибнув на усі чотири лапи і весело побіг уперед, до парку, який розкинувся по той бік підземного переходу. Соломія таки не встигла взяти його на ремінець.

У «підземеллі» дівчата трохи затрималися біля віконечка кав’ярні, аби придбати по чашці гарячого какао з маршмеллоу, і коли підіймалися сходами до парку, почав троху накрапати дрібнесенький дощ. Над самісінькими їх головами пролетів, горлаючи, чорний птах, і подався уперед над центральною алеєю.

Але дівчата рушили ліворуч, бо саме туди, боковою алеєю, побіг Оскар, вистрибнувши за дівчатами із дверей переходу. Поки вони пили своє какао, бігти за ним було неможливо, тож він швидко зник з очей. Вони вже дійшли до Містка поцілунків, що над дорогою, яка тягнеться до Дніпровського узвозу, а його все ще не було видно. Ось тобі й пам’ятник Військовим льотчикам, а ліворуч видно Храм, а неслухняний пес десь таки подівся, хай йому грець!

Трохи занепокоєні, дівчата спустилися східцями до дитячого майданчика на схилі, аж тут на них чекала несподіванка – Ярослав і Сашко сиділи верхи на металевих брусах, а внизу між ними бігав Оскар. Хлопці очевидячки боялися зістрибнути на землю.

- Оскар, Оскар! Іди-но сюди, - покликала Соломія.

Пес негайно побіг до господарки, і вона з полегшенням пристебнула ремінець на його нашийнику.

- Це твій пес? – запитав Сашко.

- Хіба не видно? – замість Соломії втрутилася Оленка.

- Та не бійтеся, - приязно відказала Соломійка. – Він лагідний, не кусається. От дивіться.

І вона почухала Оскара за вушком, так, як він любив. Пес негайно ліг на спину, очікуючи, що його чухатимуть і далі. Усі засміялися. Хлопці пострибали на землю і підійшли ближче.

- Славний пес, - Ярослав не наважувався таки його погладити. – І давно він у тебе?

Соломія коротко переказала, як стала власницею цього собаки.

- Я теж хочу собаку, але мені не дозволяють батьки. Кажуть, я за собою не можу прибрати, куди там вже за кимось.

- І мої так само, - із щирим сумом додав Сашко.