2

- Припини, Оскар! Ну ж бо, що я тобі кажу?!

Цей пес ніколи не дає Соломії спокійно зібратися до школи. Стрибає, тицяється носом прямо таки у самісінький її ніс, від чого стає мокро і дуже смішно, і кличе гратися. Соломія відштовхує його, але Оскар ставить лапи їй на плечі, і ось уже його хитрюща пика прямісінько навпроти її обличчя, й очі насмішкувато примружені. Гаразд! Вона починає лоскотати його за вухами, він скидає свої лапищі та негайно, задоволений, завалюється на спину, неначе кажучи: «Почухай же тепер животика, будь ласка!» Це вже нікуди не годиться, ні в які ворота не лізе! Бо ще хвилина – і мама почне нервувати, може навіть нагримати, адже їй давно час на роботу, а Соломія навіть не склала свого шкільного рюкзака.

- Ну годі, Оскар, ти маєш розуміти, мені вже час іти.

Дивно, але собака наче й розуміє дівчинку, бо так і лишається лежати на підлозі, спостерігаючи за її подальшими діями.

Хвилин за 10 Соломія таки впоралася із своїм рюкзаком, але взуватися довелося вже під незадоволені зауваження мами, яка вчергове нагадувала, що школа під домом, а до роботи їй діставатися годину. Оскар, наче він тут ні до чого, лежав собі, безперестанку метляючи хвостом.    

Коли двері зачинялися за домашніми, Оскар зазвичай дивився їм услід так, наче ці люди навіки лишали його самого на безлюдному острові. Звісно, мама цього погляду не помічала, а от Соломія думала про собаку до самої школи, а іноді і весь перший урок. Оскар був найвідданіший її друг.

Дістала вона цього друга геть несподівано – у ветеринарній лікарні, куди вони з мамою вирушили з непривітним синьооким створінням – страшенно породистою, бабусиною кішкою на ім’я Стелла. Поки мама умовляла Стеллу вийти із зеленої пластикової сумки-клітки до лікаря, а той вирішував, які щеплення їй слід робити, повз Соломію пробіг і зупинився, тримаючи у зубах чийсь капець,  рудувато-сірий песик, ще зовсім малий, місяців зо два. Він приязно поглядав на дівчинку, потішно схиливши набік свою голівку із вушками-дзвіночками. Постояв собі, та й побіг далі довжелезним коридором, а Соломія так і лишилася стояти, дивлячись йому услід.

- Він чий? – нарешті перевела вона погляд на лікаря, геть заклопотаного оглядом Стелли.

- Хто? Пес? Та нічий.

- Нічий? – серце аж защемило від таких слів, і тепер вона негайно поглянула на маму.

- Доню, але ж ти хотіла цього, малого, джек-рассела, чи не так? Ми ж у квартирі живемо…

- Цей теж не буде великий, - між іншим бовкнув лікар і знову заглибився у свої справи.

Нема ніякого сенсу детально передавати наступний діалог, протягом якого вирішувалася доля Оскара; слід лише сказати, що «не буде великий» пес нині сягав Соломії до ліктя, спокійно діставав страви з обіднього столу, і, граючись, розганявся до швидкості електроскутера. Здоровезний диван у вітальні ось уже місяць як отримав назву «Оскарів диван», а Стелла майже перестала виходити з бабусиної кімнати.

Думаючи так собі про Оскара і про те, як весело було б поганяти з ним сьогодні після уроків у парку Слави – чи не останній сонячний день цієї осені! Завтра вже обіцяють мокрий сніг! – Соломія дочимчикувала до гімназії. Аж ба – урок уже почався, от біда! І так завжди із нею – ніколи не могла вона пояснити, де затрималася дорогою. Наче і вийде вчасно з дому, і йде собі прямісінько до школи, нікуди не звертає, не купляє ні морозива, ні цукерок, не розмовляє ні з ким дорогою, знай собі лише – мріє про щось, іноді всміхається, іноді бубонить собі під ніс, може якусь пісеньку. Але до вхідних дверей школи (а гімназія – то вже третя її alma mater) дістанеться із обов’язковим запізненням хвилин на десять.

Іще одне «дивацтво» Соломії – на уроках вона іноді відповідає подумки, а  думає, що відповіла уголос. Подекуди це призводить до страшенно комічних ситуацій, як от позаминулого тижня, коли вчитель з географії усі запитання до неї повторював двічі, і кожного другого разу вона відповідала гучніше й гучніше, бо їй здавалося, що він мабуть, бідний, недочуває (хоча раніше за ним такого не водилося). Насправді, коли він уперше запитав її, чи Південна Америка це частина світу, вона відповіла «ні» лише подумки, тож він нічого не почув і запитав удруге. Тоді вона відповіла «ні» голосніше. З наступним запитанням усе повторилося, але про те, що материк Євразія складається з двох частин світу – Європа та Азія, вона відповіла ще голосніше. Відповідь на третє запитання Соломія майже прокричала і отримала зауваження в щоденник під гучний регіт усього класу. Добре, що мама таки змогла пояснити вчителеві у телефонній розмові, що є причиною чудної поведінки її дочки, і той більше не зважав на її дивацтва.

У гімназії вона з початку цього року. Раніше вчилася в інших школах, але щось там пішло не так: в одній, на думку мами, було все надто просто, у  другій – усе надто складно і дорого. Зрештою, у гімназії її все влаштувало, а особливо те, що вона була розташована найближче до їх будинку, тож Соломія діставалася навчання пішки. Сама ж Соломія була не вельми щаслива від таких змін – не так уже й просто утретє знайомитися з однокласниками, вчителями і знаходити собі друзів.

- А справжні друзі потрібні кожній живій істоті, чи не так, Оскар? – не раз подумки і вголос запитувала Соломія у свого собацюри.

У гімназії вона поки що таких друзів не мала. Наче й непогані були оті хлопчики і дівчатка, які вчилися у її класі, але всі вони вже давно потоваришували між собою і спілкувалися групками, вона ж ні до кого з них не могла приткнутися надовго, а вони на неї сильно не зважали. Одна лишень рудоволоса дівчинка в окулярах іноді співчутливо поглядала на неї та допомагала – то олівця дасть, то допоможе знайти загублену форму – за необхідності. Тим не менш, аби подружитися з нею Соломія навіть не думала – надто вже незалежно й упевнено поводилася Олена (так звали рудоволосу), не трималася ніяких груп, ні з ким не базікала, не бігала коридорами і завжди (!) була готова до уроку.