1

Гімназія у Бутишевому провулку розмістилася в нетиповій старовинній будівлі колишнього інституту благородних дівиць. Ця місцина здавна  носила назву Хрести, чи то від хрестів на цвинтарі, чи хреста на перехресті доріг, які вели вниз, до Подолу, та до схилів Києво-Печерської лаври. Вікна гімназії дивилися різьбленими стародавніми рамами, де-інде на фасаді притулилися  різнобарвні керамічні квітки, а під звисами даху – кілька фантастичних істот, цілком прийнятної зовнішності. Прямо у провулок виходили масивні дерев’яні двері, з яких щодня по обіді висипала купа нетерплячих і галасливих учнів, що розтікалися по Печерську як горошини із ненароком розірваного мішка.

От і сьогодні, о 13-45, тільки-но задзеленчав дзвоник із п’ятого уроку, двері гімназії відчинилися; з них на вулицю першою посунула пухкенька рудоволоса дівчинка, невисока на зріст, з портфеликом за плечима. На вигляд не старша за п’ятикласницю, вона, тим не менш, поглядала навколо дуже серйозно крізь окуляри із круглими скельцями, та упевнено спрямувала свій шлях у бік станції метро. Для цього вона завернула на вулицю Московську, де за нею відразу причепився чорний пес невідомої породи, що діставав їй майже до ліктя. Пес поводився дружньо, всміхався, висолопивши язика, та весело підстрибував, кружляючи навколо рудоволосої.

Дівчинка лише на мить зупинилася, аби поглянути псові у вічі, і відразу попрямувала далі, більше не відволікаючись ані на його залицяння, ані на щось інше. Пес вочевидь намагався привернути увагу дівчинки до себе, але всі його витівки не мали ніякого успіху. О 14-00 вона вже спускалася на ескалаторі в метро, куди собацюру, звісно ж, не пустили пильні  працівниці метрополітену. Собака ще трохи постояв біля входу, та, упевнившись, що всередину йому потрапити дзуськи, розвернувся і потрусив кудись у бік Зеленого театру.

Що ж до дівчинки, то десь за годину вона вийшла з метро на станції Оболонь і так само упевнено попрямувала у бік середньої школи 910.

У самій школі вочевидь було неспокійно. На подвір’ї скупчилися люди, поряд із входом стояла машина швидкої; тітонька, за всіма ознаками схожа на директорку або завуча, раз у раз вибігала зі школи до поліціантів, які стояли на сходах, і згодом бігла назад у будівлю. Серед публіки, що насторожено перешіптувалася на подвір’ї, були батьки, учні, подекуди випадкові перехожі. Рудоволоса упевнено встромилася в саму середину, біля чорнявої тендітної дівчинки у синьому пальті, своєї однолітки.

- Що трапилося? – поцікавилася вона, одночасно цупкими короткими поглядами роздивляючись людей, що стояли поруч.

Чорнява дівчинка буда вочевидь дуже засмучена, тому відповідала, навіть не піднявши очей:

- Анжеліка знепритомніла… - і схлипнула. – Ніхто не знає чому.

- А хто така Анжеліка?

- Моя подруга… І сьогодні у неї день народження! – у чорнявої з очей потекли сльози, які вона похапцем утерла. – Ми ж просто сиділи, розмовляли, вона подивилася в дзеркальце, раз… і все…

Директорка, яка пильно щось видивлялася, нарешті побачила чорняву дівчину, пропхалася крізь натовп і, взявши її за руку, нещиро ласкавим голосом промимрила:

- Ганнуся, будь ласка, тебе хочуть розпитати поліцейські. Треба буде просто розказати їм усе, як було.

Рудоволоса, яка тільки но розтулила рота для наступного запитання, вимушена була відступити від Ганнусі, що її директорка потягла до шкільного ганку. Вочевидь, не маючи наміру марно витрачати час, дівчина підсунулася ближче до купки із трьох дорослих, які виявилися вчителями школи.

- Я ж кажу Вам, Сергію Івановичу, я нічого не бачила! У мене дівчата грають у волейбол, хлопці – у футбол, за усіма дивитися лише встигай! А ці двоє були із записками від батьків, вони просто сиділи на лавочці, базікали собі, та й годі.

- І що ж?

- Що ж – що ж? Раптом хтось як заверещить! Я оглядаюся навколо і  бачу - дівчинка, що з довгим золотавим волоссям, лежить собі за лавкою, так, наче впала назад. А чорноволоса стоїть над нею, і верещить, затуливши лице…Ну все, тапер точно у мене будуть страшенні неприємності, це ж може і до звільнення дійти!

- Якщо це просто запаморочення, то чому вона досі не прийшла до тями? – вів своє Сергій Іванович, чоловік в окулярах. - Що кажуть лікарі?

- Лікарі були за п’ять хвилин від мого дзвінка, а це вже друга швидка стоїть, бо  у директорки і завучки піднявся тиск. Перша повезла дитину в лікарню, разом з Ольгою Семенівною, її класною. Але ж вона досі не телефонує, що усе гаразд!

 - Нічого цікавого, - тихенько промовила рудоволоса і кинула погляд довкола: чи не звільнилася, бува, її приятелька? Але ні, Ганнусю ще опитували поліціянти.

Зненацька вона помітила, що за нею також спостерігають: це була кремезна собі бабця, у картатому пальті та рожевому шарфику, елегантних чоботах на невисоких підборах. Крізь окуляри у товстелезній сірій оправі бабця, що стояла трохи осторонь основного натовпу, біля дерева, дивилася на рудоволосу дуже серйозно, навіть суворо, та нетерпляче ляскала згорнутим у трубку журналом, який тримала у лівій руці, по долоні правої.

Руденька, знехотя, попленталася до неї.

- Ну привіт, – бовкнула вона непривітно.

- Як ти це поясниш? - злісно прошипіла бабуся у відповідь. - Хіба не зрозуміло, що це небезпечно – з’являтися сюди отак просто?