Епілог

Через три дні після того, як ми повернули Ключ, я зрозуміла одну просту річ.

У світі є речі, до яких треба готуватися.

Наприклад, до Чорного Вузла.

До стежкового кнура.

До падіння в підземну Піч.

І до весілля Змія Горинича.

Останнє, як виявилося, було найнебезпечніше.

— Соломіє! — крикнула матінка з хати. — Ти знову кудись поділа стрічку?

— Я не поділа! Вона сама втекла!

— Стрічки не втікають!

— Ти просто не бачила, як Плямка на них дивиться!

Плямка сиділа на лавці біля порога, обліплена з усіх боків зеленими листочками, які їй подарував Явір. На голові в неї стирчала маленька волошка. Плямка дуже пишалася волошкою й навіть не намагалася її з’їсти.

Це, на мою думку, вже була велика особиста перемога.

Стрічка справді лежала в Плямці.

Точніше, половина стрічки. Другу вона десь розчинила в собі, бо рожевий край створіння підозріло блищав синім.

— Плямко, — сказала я. — Віддай.

Плямка чвакнула.

— Не прикидайся, що не розумієш.

Вона чвакнула ще раз і виплюнула стрічку мені на долоню.

Вона була мокра, трохи м’ята і пахла яблуками.

— Дякую. Ти золото.

Плямка підняла волошку.

— Не зазнавайся.

Іван стояв біля хвіртки й перевіряв ремінь на святковій торбі вже, мабуть, десятий раз.

На ньому була чиста сорочка, темна безрукавка, новий пояс із тисненими листками й такі начищені чоботи, що в них можна було роздивитися власну душу.

Я дивилася на нього й не могла зрозуміти, чого він нервує.

Ну, тобто могла.

Але не хотіла визнавати, бо тоді довелося б поводитися серйозно.

— Ти точно не забув свічки? — спитала я.

Іван глянув на торбу.

— Ні.

— А рушники?

— Ні.

— А подарунок?

— Ні.

— А слова?

Він завмер.

Я аж усміхнулася.

— Які слова? — дуже обережно спитав він.

— Ті, які ти хотів сказати матінці.

Він подивився на мене так, ніби я щойно підклала йому в чобіт їжака.

— Соломіє.

— Що? Горинич теж питав.

— Горинич — дракон.

— Це не пояснення.

— Для мене — пояснення.

Матінка вийшла з хати саме в ту мить, коли Іван збирався щось відповісти.

Вона була в темно-зеленій спідниці, вишитій сорочці й новій хустці кольору стиглої калини. На шиї блищало старе намисто, яке вона носила тільки на великі свята.

Від неї пахло м’ятою, пирогами й трохи тим виразом обличчя, який означав: “Я все знаю, але подивлюся, як ви самі викрутитеся”.

— Іване, — сказала вона. — Ти готовий?

— Так, Марусю.

— А чого ти тоді виглядаєш, ніби тебе зараз ведуть не на весілля, а на допит до трьох відьом?

Я дуже чемно кашлянула в кулак.

Іван кинув на мене погляд.

Матінка глянула на нього. Потім на мене. Потім знову на нього.

— А-а-а, — сказала вона.

— Матінко, — швидко сказала я. — Ми спізнюємося.

— Ми? — перепитала вона.

— Всі ми. Весілля. Горинич. Василина. Люди. Дракони. Можливо, кентаври. Не можна ж змусити їх чекати.

— Можна, — сказала матінка. — Але не треба.

Іван взяв торбу.

Плямка стрибнула мені на руку.

Я поправила стрічку у волоссі.

І ми вийшли з Вербового Кута туди, де стежка вже чекала.

Вона була не така, як у Печі. Не золота, не гаряча, не тривожна.

Просто чиста, рівна й дуже впевнена в собі.

На роздоріжжі стояв маленький камінь із табличкою: «До Премудрого Двору. Весільний маршрут. Не з’їжджати в болото».

— Це для кого? — спитала я.

Іван подивився на мене.

— Не дивись так. Я вже один раз не поїхала в болото.

— Ти одного разу пробігла в портал.

— Це інше.

— Чим?

— Там не було болота.

Матінка хмикнула.

— Ви обоє мовчіть і йдіть.

Стежка під ногами м’яко підсвітилася.

Мітка на моєму зап’ясті відповіла їй теплим золотим колом.

Я не боялася її більше.

Трохи поважала.

Трохи підозрювала.

Але не боялася.

До Премудрого Двору ми прийшли саме тоді, коли над брамою пролетіли три зграї золотих птахів, а десь високо в небі загуркотіло так, ніби хмара випадково наступила на власний хвіст.

— Це Горинич? — спитала матінка.

— Може бути, — сказала я.

— На весіллі він буде в людській подобі? — спитав Іван.

— Василина казала, що так.

Брама Премудрого Двору була вся прикрашена стрічками, білими квітами й маленькими золотими ключиками. На верхівках башт сиділи драконята, які намагалися не чхати вогнем на декорації.

Не дуже успішно.

Один з них чхнув так, що підпік кут рушника.

Біля брами одразу з’явилася Василина в синій сукні для дороги, ніби щойно з возу.

— Нічого страшного, — сказала вона драконяті. — Просто не чхай на рушники.

Драконя винувато закрило лапами морду.

Побачивши нас, Василина усміхнулася.

— Соломіє!

Вона обійняла мене так, ніби ми знайомі сто років.

Плямка одразу обліпила їй рукав.

— Вона виросла, — сказала Василина.

— Вона наїлася, — пояснила я.

— Це теж ріст.

Матінка обережно вклонилася.

— Пані Василино.

— Просто Василина, будь ласка. Ви ж Маруся?

Матінка трохи підняла брову.

— Може, я.

— Горинич розповів мені, що ваша донька вміє бігти на небезпеку так, ніби це ярмарок зі знижками.

— О, це вона в мене, — сказала матінка. — Я теж колись була дурна.

— Матусю!

— Що? Була. Але я хоча б не мала Плямки.

Плямка обурено чвакнула.

Василина засміялася.

Потім подивилася на Івана.

— А це, мабуть, Іван.

Іван кивнув.

— Лимар із Вербового Кута.

— Горинич називає вас “людина, яка тримає всіх ременями від падіння”.

Іван почервонів.

— Він перебільшує.