13

Золота дорога відкривалася в попелі так, ніби хтось провів по землі довгою гарячою голкою.

Спершу з’явилася тонка лінія. Потім вона розгорнулася, розштовхала сірий попіл і стала стежкою. Не широкою, не урочистою, без арок, прапорців і килима, як на ярмарку, а звичайною на вигляд: дві золотаві смуги між камінням. Але від неї йшло таке тепло, що мені одразу захотілося зняти чоботи, сісти просто посеред дороги й нарешті перестати бути людиною, яка щохвилини падає, біжить або щось рятує.

Ключ у моїй руці легенько смикнувся.

— Ні, — сказала я йому. — Навіть не думай. Я вже майже сиджу.

Ключ засвітився яскравіше.

— Він каже, що нам треба рухатися, — переклав Горинич.

— Ти розумієш Ключ?

— Не словами. Він просто... наполягає.

— Ооо…

Іван стояв поруч, притримуючи ремінь на моєму поясі так, наче я могла знову провалитися в Піч, хоча за спиною вже була тверда підлога, а попереду — золота стежка.

— Можна мене відпустити, — сказала я.

— Можна.

Він не відпустив.

— Іване.

— Що?

— Ти сказав “можна”.

— Я сказав, що можна. Не сказав, що буду.

— Це якесь лимарське правило?

— Це правило людини, яка за забагато бачила, як ти біжиш на стежового кнура, провалюєшся в портал, лізеш у димові ходи, висиш над горном і сперечаєшся зі стіною.

— Зі стіною я сперечалася по ділу.

— Я не сумніваюся.

— То відпускай.

Іван нарешті послабив ремінь, але не прибрав його зовсім.

— Так краще?

— Тепер я можу хоча б удавати, що ти не прив’язуєш мене до себе.

Він почервонів.

Оце було дуже цікаво.

Я вже відкрила рота, щоб сказати щось таке, від чого йому стане ще червоніше, але пані Сивокоса, зв’язана його ж ременем, у цей момент спробувала зробити крок у бік.

Ратибор перегородив їй дорогу одним копитом.

— Не раджу, — сказав він.

— Ви не маєте права мене затримувати, — прошипіла вона.

Вовче підняв брову.

— Може, й не маємо. Але дуже хочемо.

— Я старша писарка Ради Семисвіття.

— Була, — сказав Омелян.

Він сидів на плечі марника, поправляв свій червоний капелюшок і виглядав так, ніби саме він щойно особисто зупинив Чорний Вузол, викував Ключ і зв’язав усіх злочинців.

— Я молодший стежовий посланець третьої поштової дільниці, тимчасово прикріплений до Ярмарку Семисвіття, — продовжив він. — Я бачив незаконне заволодіння Ключем від Стежок, підставу пана Горинича, застосування чорного плетива, викрадення майстра Нечая, псування печатей та спробу примусового переписування доріг.

Пані Сивокоса подивилася на нього.

— Ти жаба.

— Я документована жаба, — повторив Омелян. — І в мене є службовий журнал.

Він витяг з-під капелюха крихітний зошит, весь мокрий, у попелі й з пом’ятими кутами.

— Ти його тягав увесь час? — спитала я.

Омелян ображено прищулив очі.

— Я службова особа.

— Ага. Дурне питання.

Марник хмикнув.

— Дурне, але чесне.

Пані Сивокоса подивилася на Ключ у моїй руці.

— Ви не розумієте, що він уже заражений.

Ключ тихо дзенькнув.

— Він образився, — сказала я.

— Ключ не може ображатися, — сказала вона.

— Ти його бачила в скрині? Він там дихав, хрипів, бив тебе по пальцях і сам прилетів до мене. Я б на його місці теж ображалася.

— Чорний Вузол лишив у ньому слід.

Горинич підійшов ближче. Обидва ключенята сиділи в нього на плечах, як два золоті горобці, що вкрали собі великого, гарячого чоловіка.

— Слід можна зняти, — сказав він. — Якщо повернути Ключ туди, де його не будуть ламати.

— Ти не знаєш, чи можна.

— А ти не знаєш, чи зможеш дожити до Ради Семисвіття, якщо ще раз спробуєш відкрити рот не по справі, — сказала я.

Іван повернувся до мене з круглими очима.

— Соломіє.

— Що? Я ж не погрожую. Я просто висловлюю надію, що Ратибор не перечепиться.

Ратибор глянув на мене.

— Не перечеплюся.

— Я знаю. Ти дуже надійний.

— Дякую.

Золота стежка, яка вела до світла, раптом розгорнулася ширше. На її початку з’явився маленький арковий місток. Над містком висіла табличка, на якій золотими літерами написало: «Стежова світлиця. Тільки з добрими намірами».

— А якщо з дуже злими, але справедливими? — спитав Вовче.

Табличка нічого не відповіла.

— Бачите? — сказав він. — Бюрократія.

— Ти зараз образив Ключ, — сказав Омелян.

— Я не боюся ключів.

Ключ тихо дзенькнув.

Вовче помовчав.

— Я не боюся звичайних ключів.

— От і правильно, — сказала я. — Цей і так уже головніший за всіх нас.

Ми рушили.

Я йшла першою, бо Ключ сам тягнув мене вперед. Іван ішов поруч, не дуже близько, але я бачила, що він стежить за кожним моїм кроком. Плямка трималася за зап’ястя й час від часу випускала рожеву бульбашку, яка лопалася в повітрі з тихим «пук».

Мені від того було трохи веселіше.

Позаду йшли Горинич із ключенятами, Левко з майстром Нечаєм, Ратибор і Вовче зі злочинцями, марник з Омеляном, Колобок, який котився сам, але дуже голосно дихав, наче йому за це доплачують, та Івасик Телесик, який весь час озирався назад.

— Ти як? — спитала я його.

Він здригнувся.

— Нормально.

— Це не відповідь.

— Я поки думаю.

— Це ще гірше. Коли ти думаєш, у тебе лице стає таке, ніби ти вже знаєш, що всі ми робимо дурницю, але не хочеш засмучувати.

Івасик ледь усміхнувся.

— Я думаю про тата.

Ми трохи відстали від інших.

— Ти ж не знаєш чи він живий?

— Не знаю. У нас удома казали, що він пішов по рибу й не повернувся. Мама чекала. Я теж. Потім перестали питати вголос.

Я не знала, що сказати.

У таких моментах мої жарти завжди спершу розбігалися, а потім ховалися десь у п’ятах.