12

Димовий хід був такий вузький, що я не могла нормально повернути голову, а ще такий гарячий, що моєму носу здавалося: він уже запікся і тепер існує окремо від мене.

Попереду повз Іван. Його широкі плечі закривали весь світ, окрім чобіт, попелу й вузької смуги червоного світла попереду.

Позаду сопів Омелян.

Ще далі марник тихо матюкався, бо одна з його тіней зачепилася за камінь і не хотіла лізти в ту саму щілину, що й він.

Плямка сиділа на моєму зап’ясті й була гаряча. Не так, як Горинич, коли сердиться. Плямка грілася зсередини, наче маленький рожевий горщик поставили на грубку.

— Тільки не закипай, — прошепотіла я.

Плямка чвакнула.

— Це не прохання, це наказ.

Вона чвакнула ще раз, уже образливо.

Іван не обертаючись сказав:

— Тихіше.

— Я тихо.

— Ти розмовляєш із Плямкою.

— Вона теж член команди.

— Вона — рожеве непорозуміння.

— Так, але наше.

Іван помовчав.

— Це, на жаль, правда.

Далі хід раптом трохи розширився. Іван підняв долоню. Ми всі завмерли.

Знизу, з великої печерної зали, долинув голос.

— Тримай рівніше, дурню. Не в горні справа, а в лінії.

Голос був жіночий. Рівний. Низький. Такий, яким можна було б заспокоювати дітей перед сном, якби не слова.

— Я тримаю, пані Сивокоса, — відповів чоловік.

Я повільно подивилася на марника.

Він кивнув.

— Та з косою, — беззвучно ворухнув він губами.

Мітка на моєму зап’ясті сіпнулася.

Нижче знову заговорили.

— Ви обоє тримаєте так, ніби несете горщик із борщем, — сказала жінка. — А там Ключ. Він має відчути, що вибору в нього немає.

Я застигла.

Горинич, який повз за Вовче, тихо видихнув. Від його подиху хід на мить засвітився червоним, і Левко одразу прикрив долонею камінь.

— Не зараз, — прошепотів він.

— Я знаю, — відповів Горинич.

Але по голосу було чути, що він не знає.

Я обережно підповзла до щілини між камінням.

Зала під нами була велика. Стара Піч стояла посеред неї — чорна, висока, вся в тріщинах і металевих обручах. Зверху вона скидалася на велетенську пащу, що давно перестала їсти людей лише тому, що її ніхто не просив.

Навколо горнів лежали червоні камені. Біля центрального вогню стояли троє.

Жінка в темно-сірому плащі з довгою косою, заплетеною так туго, ніби вона не волосся носила, а мотузку. На її пальцях блищав перстень із попелом.

Біля неї стояв високий чоловік із пласким носом. У руках тримав мідну скриню, з якої долинало важке, хрипке дихання.

Третій був у гладкій білій масці без рота.

А поряд із горном стояла клітка.

У клітці сидів старий. Сивий, худий, із обгорілими руками. Він дивився в підлогу і тихо співав без слів.

Левко здригнувся поруч зі мною.

— Майстер Нечай, — ледве чутно сказав він.

Я ковтнула.

Спів старого був не красивий. Він був такий, ніби хтось тримав дим у долонях і не давав йому розлетітися.

Пані Сивокоса підняла руку.

— Голосніше.

Старий перестав співати.

— Не можу.

— Можеш, — відповіла вона. — Або твій хлопчина ще раз подивиться, як у печі плавиться ремісниче залізо.

Левко різко сіпнувся вперед.

Горинич схопив його за комір і притиснув до каменю.

— Не зараз.

— Відпусти!

— Якщо підеш зараз, він помре. І ми всі теж.

— Ти не маєш права...

— Я знаю, — тихо сказав Горинич. — Але я не дам тобі померти поруч із ним.

Левко затих. Не тому, що погодився. Просто в нього раптом не лишилося слів.

Я дивилася вниз і думала: як легко дорослі люблять говорити “не зараз”, коли саме зараз комусь дуже боляче.

Пані Сивокоса підійшла до клітки.

— Майстре Нечаю, — сказала вона майже ласкаво. — Ви знаєте, що я не хочу вас мучити.

Старий підняв на неї очі.

— Ти ніколи нічого не хочеш, Сивокосо. Ти просто робиш, а потім вигадуєш, чому не могла інакше.

Вона усміхнулася.

— Ви все ще вмієте говорити гарно.

— А ти все ще крадеш чужі дороги.

Омелян поруч зі мною тихо ахнув.

— То це вона?

Марник кивнув.

— Тепер так.

Я обережно глянула на Горинича.

Він дивився вниз так нерухомо, що в мене аж плечі змерзли.

— Це вона вкрала Ключ? — прошепотіла я.

— Це сестра Василини. Вона мала доступ до Стежової світлиці, — сказав Горинич. — Вона була старшою писаркою Ради Семисвіття.

— Писаркою?

— Писарі бачать більше, ніж хочуть показати. Вони ведуть реєстри, дозволи, печаті. Знають, хто коли торкався Ключа. Кому дозволено проходити. Хто в дорозі, а хто бреше, що вдома.

— І вона підсунула твою луску.

Горинич кивнув.

— Вона мала стару луску. Я віддав їй кілька років тому для обряду захисту весільної стежки.

— Тобто ти сам дав їй доказ проти себе?

— Я не знав, ким вона стане.

— Вона, може, й тоді була така, — сказала я. — Просто добре ховалася.

Марник на мить подивився на мене.

— Ти вмієш говорити неприємні речі дуже влучно.

— Це талант.

Унизу пані Сивокоса кивнула чоловікові зі скринею.

— Відкривай.

Чоловік поставив скриню біля горна.

Вона була не просто мідна. По боках ішли тонкі золоті лінії, які зсередини то темніли, то світилися. Скриня дихала важко, як людина після бігу.

У мене по спині поповзли мурашки.

— Там Ключ? — спитав Івасик.

Горинич стиснув ключенят у долонях.

— Так.

Ключенята тихо пискнули.

Пані Сивокоса поклала долоню на кришку.

— Відкривайся.

Скриня не відчинилася.

Вона просто хрипко видихнула.

Чоловік у масці зробив крок вперед. Дістав із рукава тонкий ніж і провів ним по кришці.

Мідь задрижала.

У мене всередині все стиснулося.

— Він ріже Ключ? — прошепотів Омелян.