11

За золотим швом не було ні дверей, ні коридору, ні навіть нормальної землі.

Був попіл.

Він сипався згори, летів збоку, клубочився під ногами й час від часу підскакував угору, наче теж не дуже розумів, куди йому треба. Небо над нами було темно-сіре, без сонця, але десь далеко в хмарах червоніло, ніби хтось роздмухував велетенський жар.

Я зробила крок.

Попіл скрипнув під чоботом.

— Ну, — сказала я. — Земля вже кашляє. Це добрий знак чи поганий?

— Поганий, — відповів Левко.

— Чудово. Люблю, коли люди не брешуть.

— Це не земля. Це старий жар. Він давно вистиг, але не забув, що був вогнем.

— А можна, щоб він ще й забув, як мене обпікати?

— Можна, якщо не наступатимеш на червоні місця.

Я подивилася вниз.

Навколо було повно червоних місць.

— Ти міг сказати це раніше.

— Я думав, ти бачиш.

— Я бачу. Але не все одразу. У мене людські очі, а не павучині.

— У тебе є мітка на руці, — тихо нагадав Іван.

— Не допомагай.

Плямка на зап’ясті обережно витягнула рожевий краєчок і торкнулася попелу. Попіл одразу зашипів, але не спалахнув.

— Бачиш? — сказала я. — Вона розумніша за нас.

Плямка чвакнула.

— Не зазнавайся.

Марник глянув на мене скоса.

— Вона хоча б не лізе першою.

— Ти сьогодні вирішив померти від моїх образ?

— Я просто кажу правду.

— Ти марник. Ти навіть правду кажеш так, ніби вона вкрадена.

Іван ішов трохи позаду мене. Не надто близько, щоб я могла сказати, що він мене пасе, але достатньо близько, щоб у разі чого схопити за комір.

Я відчувала це навіть спиною.

— Іване, — сказала я.

— Що?

— Якщо ти ще трохи наблизишся, я почну думати, що ти до мене залицяєшся.

— Не сміши мене.

— То відступи.

— Ні.

— Чому?

— Бо ти в попелі.

— Я завжди в чомусь.

— Саме тому.

Вовче тихо фиркнув. Ратибор усміхнувся, але зробив вигляд, що кашляє.

— Не смійтеся, — сказала я. — Я вас усіх бачу.

— Ми не сміємося, — сказав Ратибор.

— Ти кентавр. Тобі брехати важче, бо в тебе тіло велике, а обличчя одне.

— Це дуже несправедливо.

— Світ теж несправедливий. Спитай Омеляна.

Омелян сидів у марника на плечі, бо попіл був йому майже по коліна.

— Я вже питав, — сказав він. — Світ нічого не відповів.

— Значить, світ теж службова особа.

Попереду темніли чорні пагорби. Між ними тягнулася вузька дорога, вся в тріщинах. Десь там мала бути Стара Піч.

Мітка на руці потягнула вперед.

— Вона веде, — сказала я.

— Куди? — спитав Горинич.

— До печі. Або до чогось, що хоче, щоб я думала, ніби це піч.

— Обнадійливо, — сказав Левко.

— Я стараюся.

Ми пройшли ще трохи, коли з-за чорного каменю почувся голос:

— Не туди!

Я завмерла.

— Знову? — сказала я. — Чого ви всі так любите кричати з-за каменів? Вийдіть нормально. Я не кусаюся.

Голос знову прокричав:

— Не туди, кажу! Там провалля!

— А хто там? — спитав Іван.

— Колобок!

Ми всі помовчали.

— Це ім’я? — тихо спитав Левко.

— Я дуже сподіваюся, що так, — сказала я. — Бо якщо це опис, то мені страшно.

Із-за каменя викотився колобок.

Справжній. Круглий, рум’яний, трохи припорошений попелом, з маленькими чорними очима, носом ґудзиком і таким виглядом, ніби він уже давно звик, що всі дивляться на нього і питають одне й те саме.

На його боці була пригоріла пляма. По середині — тонка тріщина, перев’язана синьою ниткою.

Колобок зупинився перед нами, важко видихнув і сказав:

— Ну нарешті. Люди. Дракон. Жаба. Рожеве щось. А я вже думав, що знову доведеться самому рятуватися від дурнів.

— Ти хто? — спитав Омелян.

Колобок повільно повернувся до нього.

— Я щойно сказав.

— Ти сказав “Колобок”.

— А що тобі ще треба? Прізвище? Де я народився? Хто мене замішував?

— Ні, — сказав Омелян. — Просто... я думав, це казка.

— Я теж так думав, поки мене не з’їли майже три рази, — відповів Колобок. — Після третього починаєш ставитися до жанру серйозніше.

Я присіла навпочіпки, щоб бути з ним на одному рівні.

— Ти живий?

— Ні, я кулеподібна галюцинація в попелі.

— Ну, іноді треба уточнювати.

— Я живий. І дуже голодний.

— Ти ж хліб.

— А ти ж людина. Тебе це не зупиняє їсти пироги.

Я відчула, як Іван за спиною тихо хмикнув.

— Не смійся, — сказала я.

— Я нічого.

— Ти хмикнув.

— Це був пил.

— Пил не хмикає.

Колобок підкотився ближче до Плямки. Вона насторожилася, підняла два рожеві відростки.

— Це твоя? — спитав він.

— Вона сама по собі, — сказала я. — Але тримається зі мною.

— Розумно. Ти виглядаєш як людина, навколо якої завжди щось падає, горить або рветься.

— Ти мене знаєш п’ять хвилин.

— Цього досить.

Горинич ступив уперед.

Колобок побачив його, замовк і дуже повільно почав котитися назад.

— Ой, — сказав він. — А це хто?

— Горинич, — відповіла я.

— Той самий?

— Типу того.

Колобок зупинився.

— Я його бачив.

Горинич напружився.

— Де?

— Не тебе теперішнього. Іншого.

У повітрі стало тихо.

— Якого іншого? — спитала я.

Колобок глянув на Левка, потім на коробочку з вогняним зубом, яку той тримав під плащем, і стиснувся, ніби згадав щось дуже неприємне.

— З попелу.

— Говори, — сказав Горинич.

Голос у нього став тихий. А від тихого голосу Горинича мені було страшніше, ніж від крику.

Колобок покотився до чорного каменя й зупинився біля тріщини в землі.

— Я котився тут учора. Або позавчора. У попелі день не дуже рахується. Побачив трьох людей. У плащах. Один високий, як жердина. Одна жінка з косою під каптуром. І третій... третій був у масці.