10

Якщо тобі стукають у двері Рукавички серед ночі, коли за стінами повзає темрява, а поруч сидить Змій Горинич і робить вигляд, що йому зовсім не страшно, то варіантів у тебе небагато.

Або не відчиняти.

Або відчинити й потім довго шкодувати.

Я, звісно, вже потягнулася до клямки.

— Соломіє, — сказав Іван тим голосом, яким зазвичай кажуть: “Не лізь пальцем у вогонь, бо він не для того горить”.

— Я тільки подивлюся.

— Ти завжди “тільки подивишся”, а потім у нас корова рожева, стежка рвана, а дракон без двох голів.

— Горинич без двох голів не через мене.

— Поки що, — буркнув марник.

Я повернулася до нього.

— Ти зараз дуже сміливий для людини, яка досі пахне мокрим мохом і чужими кишенями.

— Я не людина.

— Та мені все одно, чим ти там є. Не підсовуй мені свою правду під руку.

За дверима тихо кашлянули.

— Я можу почекати, — сказав незнайомий голос. — Але недовго.

— А чого це? — спитала я.

— Бо за мною йдуть.

— У нас тут уже є одна компанія, за якою щось іде. Може, ти пошукаєш собі простішу хату?

— Соломіє, — знову сказав Іван.

— Та я ж просто уточнюю.

Горинич стояв біля столу, тримаючи ключенят так обережно, ніби вони були не маленькими золотими створіннями, а останніми свічками під час бурі. Обидва ключенята притулилися до його долонь і світилися слабко, але вперто.

Його обличчя в людській подобі стало кам’яне. Я вже знала: коли Горинич мовчить надто довго, значить, у ньому всередині або росте вогонь, або дуже погана думка.

— Хто це? — спитала я тихіше.

— Не знаю, — сказав він.

— Але знаєш, про що він говорить.

Горинич глянув на двері.

— Так.

— Тоді, може, розкажеш нам до того, як я відкрию?

— Не тут.

— А де? У Старій Печі, куди ми йдемо, бо хтось хоче викувати новий Ключ і відчинити всі двері, які краще не відчиняти? Дуже зручний час для таємниць.

— Соломіє, — тихо сказав Іван.

Я зітхнула.

Я не любила, коли він так казав. Бо Іван не сварився. Він просто дивився так, ніби бачив усі слова, які я не сказала, і мені від того ставало трохи соромно.

— Добре, — сказала я. — Відчиняємо. Але якщо там виявиться стежкова гидота, я перша скажу, що була проти.

— Ти не була проти, — зауважив Омелян.

— Не псуй мені репутацію.

Іван поставився збоку від дверей, ремінь намотав на руку. Ратибор нахилився так, щоб його плече закривало Омеляна. Вовче стояв навпроти, напружений, із жовтими очима й кігтями, які він уже не ховав. Марник відсунувся в тінь, але я бачила, що він не тікає. Для марника це вже було майже подвигом.

Я поклала долоню на клямку.

Плямка на зап’ясті тихо чвакнула.

— Не бійся, — прошепотіла я їй.

Плямка одразу стиснулася ще сильніше.

— Ну добре, — поправилась я. — Бійся. Тільки не відпускай.

Я відчинила.

На порозі стояв хлопець.

Не старший за мене. Може, трохи старший, але такий худий, брудний і втомлений, що вік у нього був не дуже видно. На ньому висів сірий плащ, колись, мабуть, нормальний, а тепер обпалений по краях. Волосся було в попелі, на щоках — темні смуги, ніби він довго плакав, а потім вирішив, що на це теж немає часу.

У правій руці він тримав металеву коробочку, перев’язану червоною ниткою.

Він подивився на мене, на Івана з ременем, на Вовче з кігтями, на Ратибора, на Горинича.

Побачив Горинича — і поблід.

— Це справді ти, — сказав він.

— Ти хто? — спитав Горинич.

— Той, кого ви лишили в Старій Печі.

У хаті стало тихо.

Навіть Рукавичка перестала поскрипувати.

— Ми? — перепитав Горинич.

— Ти, — хлопець ковтнув. — І двоє, кого ти більше не пам’ятаєш.

Горинич зробив крок вперед.

Підлога під ним потемніла від жару.

Іван миттю поставив мене за себе.

— Не треба, — сказала я, визираючи з-за його плеча. — Я й так нічого не бачу, крім твоєї спини.

— У мене хороша спина, — сказав Іван.

— Оце ти зараз серйозно?

— Солю.

Горинич дивився на хлопця так, ніби хотів спалити його, але стримувався через ключенят.

— Назвися.

— Левко.

— Прізвище?

— У Печі прізвищ не було.

— Тоді хто ти?

Хлопець підняв коробочку.

— Я був попільним хлопцем. Подавати воду, чистити горни, носити ключі від комірчин і мовчати, коли старші говорять таке, чого малим чути не можна.

— Ніхто не лишав у Печі дітей, — сказав Горинич.

— Ніхто й не питав, чи я там хочу лишатися.

Він сказав це спокійно. І саме від того стало трохи моторошно.

Я дивилася на нього й думала, що всі дорослі в цьому світі дуже люблять щось вирішувати, не питаючи тих, кому потім доводиться жити з тим рішенням.

Матінка, правда, теж могла вирішити за мене, але вона хоча б пироги пекла.

— Заходь, — сказала я.

Левко дивився на мене так, ніби я запропонувала йому цілу хату, а не просто тепліше місце на підлозі.

Він зайшов.

Рукавичка одразу злегка здригнулася.

Не сердито. Наче впізнала запах попелу.

Жабка-Скреготушка поправила окуляри.

— Пічний, — сказала вона. — Справжній.

— Я ж казав, — тихо відповів Левко.

— Не казав, — сказала я. — Ти сказав, що був попільним хлопцем.

— Це майже те саме.

— Ні. “Попільний хлопець” звучить як назва казки, де потім усім погано. А “пічний” — як людина, яку треба нагодувати.

Мишка-Шкряботушка вже тягнула до нього кухоль.

— Чай будеш?

Левко подивився на кухоль.

— Буду.

— Оце правильно, — сказала я. — У нас тут усе страшне стає трохи менш страшним, коли є чай. Крім марника.

— Я не страшний, — обурився марник.

— Ти іноді страшний, — сказав Омелян.

— Ти жаба в капелюсі, теж якось не принц.

— Це не заважає мені мати очі.