9.1

— Матінка б не принесла пироги, — сказала я — Вона б принесла ремінь.

І саме тоді за дверима хтось дуже схоже на матінку зітхнув.

— Соломіє, не вигадуй. Я й пироги можу принести.

Я подивилася на Івана.

Він подивився на мене.

— Може, все-таки ремінь? — тихо спитала я.

— Може, — погодився він.

За дверима знову постукали. Раз. Другий. Третій. Чемно так, ніби до Рукавички прийшла не темрява зі стежковими руками, а пані, якій терміново потрібна сіль і чужі новини.

Мишка-Шкряботушка підскочила до дверей, але не торкнулася клямки. Її маленькі лапки тремтіли.

— Не відчиняти, — прошепотіла вона. — Нікому не відчиняти. Особливо коли голос знайомий.

— А якщо це справді Маруся? — спитав Омелян.

Я аж повернулась до нього.

— Омельчику, ти ж службова особа. Ти маєш першим розуміти, що моя матінка не може за дві години пройти від Вербового Кута через Криволіс, Старі Води, Плетиво, підземні ходи й ще знайти Рукавичку.

— Може, вона дуже сердита, — припустив він.

— Це вже аргумент, — сказала я.

Іван глянув на мене так, ніби в нього з’явилася нова причина сивіти.

— Не жартуй.

— Я не жартую. Коли матінка сердита, вона може знайти мене навіть у шафі, куди я не залазила.

За дверима голос став солодший.

— Доню, відчини. Я принесла тобі пиріжки з капустою. І з вишнями. І з м’ясом.

Я примружилась.

— Матінка ніколи не змішує пиріжки з капустою й вишнями в одній торбі, — сказала я. — Бо потім Іван забирає м’ясні, а мені лишаються ті, де тісто і надія.

Іван кашлянув.

— Я не завжди забираю м’ясні.

— Тільки коли матінка дивиться.

— Соломіє.

— Мовчу.

Голос за дверима помовчав. Потім сказав уже не матусиним, а трохи тоншим голосом:

— Ти дуже балакуча.

— А ти дуже погано знаєш мою матінку.

Двері здригнулися.

Не так, як від кулака. Так, ніби з того боку на них сперся цілий мокрий ліс.

Ведмідь-Напівбік підхопився з подушки, уперся плечем у стіну і сказав:

— От тепер я починаю нервувати.

— Ти почав нервувати ще тоді, як Плямка подивилася на твій суп, — сказала лисиця.

— То був хороший суп.

— Він досі хороший, — сказав Кабанчик-Ікланчик. — Не відволікайтеся.

Плямка, яка лежала в мене на колінах і робила вигляд, що вона зовсім не втомилася від того, що щойно затикала чорну тріщину своїм рожевим тілом, раптом піднялася горбочком. По її краях пробігли чорні прожилки.

Я одразу перестала жартувати.

— Плямко?

Вона тихо чвакнула. Не весело. Так, як чвакає болото, коли туди намагається ступити хтось, кому болото не радіє.

Жабка-Скреготушка підсунулася ближче, поправила окуляри й обережно торкнулася її в’язальною спицею.

— Чорний слід лишився, — сказала вона. — Воно торкнулося Плямки.

— Хто — воно? — спитав Івасик.

— Те, що стукає, — відповіла жабка. — І те, що сидить під стежками. І те, що вдає знайомі голоси.

— Виходить, воно одне? — спитав Ратибор.

— Ні, — сказав марник.

Він стояв біля столу й дивився на чорні нитки так, ніби вони могли його вкусити за думку.

— Чорний Вузол не один. Він як стара сітка. Потягнеш за одну нитку — у тебе на пальцях уже десять.

— Дуже гарна новина, — сказала я. — Мені аж легше стало. Ніби я не сиджу в рукавичці, яку намагається роздерти темрява, а на святі врожаю.

За дверима знову почулося:

— Соломіє...

Тепер голос був мамин, але в ньому щось хрустнуло. Наче хтось невдало переламав суху гілку.

— Відчини. Я не серджусь.

Усі подивилися на мене.

— Та бреше ж, — сказала я. — Матінка б зараз уже назвала мене або “дуриндою”, або “моїм горем”. Якщо вона дуже хвилюється — обома словами одразу.

Іван стиснув щелепи.

— Вона хвилюється.

— Знаю.

Я сказала це тихіше, ніж хотіла.

Бо раптом стало видно дуже чітко: матінка зараз у Вербовому Куті. Може, ходить двором. Може, дивиться на Дуньку. Може, сварить когось, бо коли їй страшно, вона свариться краще, ніж молиться. А я тут, під землею, у Рукавичці, з двома ключенятами, Гориничем, який може спалити половину лісу, і Марником, якому я досі не дуже довіряю.

— Не відчиняй, — сказав Іван.

— Не відчиню.

Двері вдарилися об одвірок.

Рукавичка затрусилася вся. З печі посипався попіл. Заєць-Побігайчик скочив на спинку лави й закричав:

— У нас тріщить великий палець!

— Який ще палець? — спитала я.

— Великий! — заверещав заєць. — Там, де димар!

Зі стіни біля печі почулося тонке скиглення. Не людське, не звірине. Наче маленька дверцята плакали.

Плямка стрибнула з моїх колін, підбігла до стіни й розтеклася по ній рожевою плямою.

— Вона щось знайшла, — сказав Івасик.

— Вона завжди щось знаходить, — сказав марник. — Зазвичай не те, що нам потрібно.

Плямка відсунулася вбік.

У стіні, де до того була просто вовняна підкладка Рукавички, проступив маленький шов. Тонкий, чорний. Він тягнувся від підлоги до самої стелі.

— Ой, — сказала я.

— От не люблю я, коли ти кажеш “ой”, — пробурмотів Іван.

— Я теж не люблю, але воно саме виривається.

Шов розійшовся.

Звідти виткнулася сіро-чорна рука зі стежкової шкіри.

Вона була тонша за ті, що лізли з-під підлоги, але виглядала розумніша. На пальцях блищали чорні нитки. Рука потягнулася до столу, де Горинич тримав одне ключеня, а друге сиділо поряд на столі.

— Не смій, — сказала я.

Рука зупинилася.

Може, вона не розуміла слів. Але тон мій, видно, зрозуміла.

Потім вона різко рвонулася вперед.

Горинич накрив ключенят долонею. З-під пальців вирвався золотий жар. Чорна рука засичала й відсмикнулася, та не зникла. Вона почала дряпати шов, і Рукавичка затряслася ще сильніше.

— Якщо вона розпоре бік, — сказала миша, — нас усіх витягне у Плетиво.