8.2

Поки Кабанчик-Ікланчик розливав усім суп, а я думала, що ніколи в житті не бачила красивішої миски з картоплею, Вовчик-Братик приніс зі скрині старий клубок ниток. Нитки були чорні, але між ними виднілися золоті прожилки.

— Це знайшли під Рукавичкою тиждень тому, — сказав він. — Вони йдуть із Плетива. Не живі, але пам’ятають, кого торкалися.

Горинич різко підвівся.

— Дайте.

Вовк подав клубок.

Горинич не торкнувся його руками. Лише провів пальцем над нитками. По золотих прожилках пробігла іскра, і в повітрі над столом з’явилася картинка.

Темна світлиця. Великий замок. Людина в сірому плащі. Рука тягнеться до Ключа.

Усі подалися вперед.

— Це не я, — сказав Горинич.

— Ми бачимо, — сказала я. — У того плащ чистіший.

Картинка хитнулася. Людина повернула голову, але обличчя залишилося в тіні. Зате на пальці блиснув перстень. Чорний, із тонкою срібною рискою посередині.

Марник побілів.

— Ти знаєш цей знак, — сказав Іван.

— Знаю.

— То кажи.

— Це перстень Сивої Круті. Його носять ті, хто торгує переходами.

— Торгує стежками? — спитала я.

— Не стежками. Можливостями. Кому дати коротку дорогу, кому відкрити двері, кому показати чужий слід. Вони не мають права торкатися Ключа.

— А вони торкнулися, — сказав Івасик.

— Один із них, — поправив марник. — І якщо це справді Сива Круть, то Плетиво для них не пастка. Це склад.

— Склад чого? — спитав Омелян.

Марник подивився на чорні нитки.

— Усього, що можна відібрати у стежок.

У рукавичці стало тихо.

Ведмідь перестав сьорбати суп.

— Це погано, — сказала миша.

— Дуже? — спитав Омелян.

— Гірше, ніж коли Ведмідь ображається на двері.

— Я досі пам’ятаю, — буркнув ведмідь.

Мітка на моїй руці раптом сіпнулася. Не в бік Плетива. Вниз.

Просто в підлогу Рукавички.

Плямка відлипла від мене, стрибнула на дошки й почала повзти до печі. Зупинилася біля старої заплатки в підлозі, зашипіла й розтеклася рожевим колом.

Підлога відповіла тихим стуком.

Раз.

Другий.

Третій.

— Хтось під нами, — прошепотів Івасик.

— У Рукавичці під нами завжди хтось, — сказала лисиця. — Там комора.

— Комора не стукає, — сказав Вовче.

— Наша стукає, коли Кабанчик сердиться.

— Я не сердився, — буркнув кабан.

Стук повторився. Тепер уже сильніше.

І разом із ним рукавичка здригнулася.

Зі стелі посипалася вовна. Ведмідь підхопився. Заєць стрибнув на стіл. Лисиця схопила гребінець як ніж. Жабка зняла окуляри й сказала:

— Ой, щоб тебе пранці взяли.

— Що це? — спитала я.

Мишка-Шкряботушка зблідла під шерстю.

— Рукавичка тріщить.

— А це означає?

— Що хтось іззовні тягне її стежку на себе.

— Чорний Вузол? — спитав Горинич.

— Може бути. Але раніше вони так не робили.

Підлога тріснула просто біля Плямки.

З-під дошок вилізла сіро-чорна рука зі стежкової шкіри.

Я вже бачила такі.

— О, та ви знову, — сказала я. — Собаці під хвіст вам мою гостинність.

Рука вчепилася в край дошки.

Іван вихопив зі свого поясу ремінь, петлею накинув на зап’ястя руки й рвонув на себе. Я не знала, що лимарі вміють ловити стежкових істот, але тепер знала.

— Соломіє! — крикнув він. — До дверей!

— А Рукавичка?

— Якщо вона лусне, всіх засмокче в Плетиво!

— Це не відповідь!

— Це причина бігти!

Ведмідь уже тримав стіну плечем. Кабанчик підпирав піч. Заєць носив дрібні подушки, ніби подушки могли врятувати будинок, але, чесно кажучи, іноді люди рятуються й гіршими речами.

Горинич кинув вузьку смугу вогню в чорну руку. Вона засичала, відсмикнулася, але з тріщини полізли ще дві.

— Не паліть Рукавичку! — заверещала миша.

— Я не палю, я лякаю! — відповів Горинич.

— Ти дракон. У тебе все лякає з вогнем!

Плямка раптом роздулася. Вона стрибнула на тріщину, розпласталася по підлозі й почала рожевіти так яскраво, що мені заболіла голова.

Чорні руки вхопили її.

— Плямко! — крикнула я.

Вона не відлипала.

І тоді я зрозуміла. Вона не застрягла.

Вона тримала тріщину.

— Іване, дай мені ремінь!

— Ні.

— Будь ласка.

— Соломіє.

— Я не буду лізти в дірку.

— Це вже неправда.

— Я буду лізти тільки рукою.

— Ще гірше.

— Ну не ногами ж!

Іван вилаявся так тихо й влучно, що мені аж захотілося запам’ятати. Потім кинув мені ремінь.

Я обмотала його навколо зап’ястя, другий кінець віддала Іванові й стала навколішки біля тріщини. Плямка дрижала. Під дошками була не комора.

Там текла тонка чорна стежка.

Вона звивалася, як жива, і вела кудись у темряву. На ній лежала маленька золота іскра.

Ключеня в плащі Горинича запищало так, що всі озирнулися.

— Там ще одне, — сказав Горинич.

— Що ще одне? — спитала я.

— Ключеня.

Мітка на моїй руці спалахнула.

Золота іскра в темряві смикнулася.

А чорна стежка почала затягувати її назад.

— Не дам, — сказала я.

— Соломіє, — попередив Іван.

— Я знаю.

— Ти нічого не знаєш.

— Зате я бачу.

Я простягнула руку в тріщину.

Чорна стежка обвилася навколо пальців. Холодна. Слизька. Вона тягнула мене вниз, а ремінь уп’явся в зап’ястя.

— Тягни! — крикнула я.

Іван тягнув.

Плямка стискалася на краю тріщини.

Горинич вогнем відганяв руки.

Ратибор уперся копитами в підлогу й тримав Івана за плечі.

Вовче став поруч, вчепився кігтями в дошки.

Івасик підбіг, підняв сокиру й ударив по чорній стежці.

Вона заверещала.

Золота іскра вискочила мені просто в долоню.

Я смикнула руку назад.

Ремінь тріснув.