8.1

Голос був справжній.

Мені стало так тихо всередині, що навіть Плямка перестала чвакати. Вона лежала на зап’ясті, тепла й напружена, наче рожевий вареник, який раптом зрозумів, що його зараз можуть з’їсти.

— Соломіє, — повторила темрява моїм голосом. — Не веди їх до Плетива.

— А куди їх вести? — спитала я. — У Вербовий Кут? Там матінка, корова і дуже конкретні питання.

Іван одразу став поруч. Не переді мною, не так, ніби я без нього впаду в першу калюжу, а просто поруч. І від того стало трохи легше, хоч я б у житті цього не визнала вголос.

— Покажися, — сказав він у туман.

— Не треба, — прошепотів марник.

— Чого це? — я глянула на нього. — Ти ж любиш, коли щось вилазить із темряви й починає говорити загадками.

— Я люблю, коли воно не знає мого імені.

— Ти ж його нам досі не сказав.

— От бачиш. Це працює.

Голос знову озвався. Тепер ближче, майже над самим вухом.

— Плетиво не бере тих, кого привели. Плетиво бере тих, хто сам вважає, що знає дорогу.

— Це дуже схоже на марника, — сказав Омелян.

— Я тут, — образився марник.

— Оце і проблема, — відповів Омелян.

З туману попереду виступила постать.

Я вже приготувалася побачити себе. Ну, знаєте, таку саму, тільки бліду, без нормального виразу обличчя і з манерами людини, яка прийшла в гості без пирогів. Але постать була не зовсім я.

Вона була заввишки з мене, мала моє волосся, мої плечі й навіть мою спідницю, тільки вся складалася зі світла, води й тонких синіх ниток. Обличчя в неї було моє. Правда, серйозне. Це одразу викликало підозру.

— Ой, — сказав Івасик.

— Я казала, що в мене гарне обличчя, — сказала я. — Але це вже перебір.

Постать не усміхнулася.

— Слухай уважно. Той, хто хоче Ключ, чекає на вас у Плетиві. Він знає, що мітка поведе тебе туди. Тому поставив для вас дорогу.

— А ми якраз не любимо готових доріг, — сказала я. — Вони завжди закінчуються болотом, страшною бабою або рахунком, який треба платити.

— Вам треба йти до Рукавички.

Омелян кліпнув.

— До якої ще рукавички?

— До тієї самої, — сказала постать.

— Оце відповідь, від якої все стало зрозуміло, — пробурмотіла я.

Івасик підняв свою срібну сокиру.

— Я знаю Рукавичку. Вона стоїть на межі Плетива, біля кривої осики. У неї не можна нагло лізти, коли там уже хтось є.

— Чому? — спитав Ратибор.

— Бо там завжди хтось є, і це її злить.

— А вона велика? — обережно поцікавився Вовче.

— Велика. Але не настільки, щоб у неї спокійно влазили кентавр, вовкулака, дракон у людській подобі, лимар, жаба, марник, рожеве непорозуміння і дівчина, яка вважає, що кожна біда — це запрошення.

— Я не вважаю, — сказала я.

Усі подивилися на мене.

— Добре. Іноді вважаю.

Постать із туману підняла руку. Її пальці засвітилися синім.

— У Рукавичці збереглися старі сліди. Там ви знайдете те, що не встигли сплести. Але поспішайте. Коли Рукавичка тріщить — стежки міняються місцями.

— А ти хто? — спитав Горинич.

Постать подивилася на нього.

— Я те, що лишається від стежки, коли її хтось урятував і вона не встигла подякувати.

— Це дуже гарно, але я нічого не зрозуміла, — сказала я.

— Ти зрозумієш пізніше.

— Ненавиджу цю фразу.

— Знаю.

І вона розсипалася на сині краплі. Краплі впали в очерет, а там, де вони торкнулися землі, проступила вузька стежка. Не золота, як від мітки. Сіра, присипана сіллю, з маленькими слідами лап по краях.

— Це безпечно? — спитав Омелян.

Марник понюхав повітря.

— Ні.

— А хоч трохи?

— Ні.

— Чудово, — сказав Омелян. — Тоді я, як службова особа, пропоную йти рівно посередині й не помирати.

— Гарний план, — сказала я. — Тільки не забудь записати.

Ми рушили.

Івасик ішов попереду з сокирою на плечі. Вовче тримався праворуч, нюхав туман і раз у раз зупинявся, ніби хтось там лишив для нього особисту образу. Ратибор ішов задом наперед, бо казав, що так краще бачить, чи не з’являється щось іззаду. Я не стала пояснювати, що він так обов’язково влетить у дерево. Через три хвилини він влетів у дерево.

— Воно саме вискочило, — сказав Ратибор, потираючи лоба.

— Дерево? — перепитав Іван.

— У Плетиві все може.

— Оце правда, — сказав Марник. — Але це дерево стоїть тут років сто.

— Значить, давно готувалося.

Я мало не засміялася, але мітка на руці смикнулася.

Попереду між чорними кущами щось біліло.

Спочатку я подумала, що то велика шапка снігу. Потім — що чиєсь ліжко, яке втекло з хати. А коли ми підійшли ближче, то я просто зупинилася.

На землі лежала рукавичка.

Не така, яку гублять біля криниці, а велика, як хлів. Вовняна, біла з чорним узором, із червоними нитками по краю. Вона була трохи присипана листям, з великого пальця стирчала труба, з якої йшов тоненький дим.

— Та ну, — сказала я.

— Що? — спитав Іван.

— Я чула про хати на курячих лапах. Але рукавичка з димарем — це вже хтось дуже не хотів будувати нормально.

Двері в рукавичці були там, де мала бути долоня. Маленькі, дерев’яні, із табличкою: “НЕ ПХАТИСЯ. МІСЦЯ НЕМА.”

— Ідеально, — сказала я. — Нас тут дев’ятеро. Значить, ми прийшли саме туди, де нас найбільше чекають.

— Нас десятеро, — тихо поправив Омелян. — Плямка теж рахується.

Плямка гордо чвакнула.

Івасик підійшов до дверей і постукав три рази.

Зсередини почулося:

— Хто-хто в Рукавичці живе?

Омелян задихнувся від обурення.

— Це ж моє питання!

— Значить, там твої родичі, — сказав марник.

— У мене немає родичів, які живуть у рукавицях.

— Ти просто погано їх знаєш.

Івасик подивився на мене.

— Треба відповідати по черзі. І не брехати.

— А якщо я скажу правду, але трохи красивіше?