7.2

Цього разу з туману залунали голоси.

— Соломіє, — сказала матуся.

— Іване, — тихо промовила пані Маруся.

Іван завмер.

— Не слухай, — сказала я.

— Я знаю.

Але його пальці на ремені побіліли.

Потім голос заговорив до Горинича.

— Мій любий, — сказала Василина. — Чому ти не сказав мені правду?

Горинич здригнувся так, ніби його вдарили.

— Не слухай, — повторила я вже голосніше.

— Я знаю, — сказав він, але не таким упевненим голосом, як Іван.

До Омеляна долинуло:
— Молодший посланцю, вас відкликано. Ви не придатні для служби.

Жаба стиснулася весь, аж капелюх упав йому на очі.

А марнику щось прошепотіли так тихо, що я не розчула. Але він побілів. Навіть у тумані можна побіліти, як виявилося.

— Марнику? — гукнула я.

— Не твоє діло, — огризнувся він.

— Добре. Але якщо ти зараз утечеш, я тебе знайду й прив’яжу до Іванового ременя.

— Це загроза?

— Це турбота.

Вовче дістався човна. Він ухопився за борт, але чорна вода вже полізла йому по плечах.

— Ратиборе! — крикнув він. — Мотузку!

Кентавр кинувся до свого сідельного мішка. Я навіть не помітила, що в нього там була мотузка. Іван вихопив її першим, обмотав один кінець навколо дерева, другий кинув Вовче.

— Лови!

Вовкулака впіймав зубами.

Плетильниця рвонулася до нього.

І тут Горинич нарешті перестав стримуватися.

Він підняв обидві руки.

Полум’я не вдарило в тінь. Воно розлилося над водою тонким золотим колом. Як обруч, тільки вогняний.

Плетильниця заверещала і відсахнулася.

— Я казав, не розбуджувати, — сказав Горинич крізь зуби. — Але, здається, вона вже прокинулась.

— Дякую, що пояснив вчасно! — крикнула я.

— Я стараюсь!

— Погано!

Івасик раптом ударив сокирою не по сітці, а по борту човна.

Я аж підскочила.

— Ти що робиш?!

— Я не рубаю сітку, — крикнув він. — Я рубаю чужий голос!

З-під борту вилетів тонкий чорний корінь. Саме він тримав човен.

Сокира влучила.

Корінь тріснув.

Плетильниця завила, вода під човном рвонулася, і човен посунувся до берега так швидко, що Вовче ледве встиг відштовхнутися.

Плямка злетіла з води прямо мені на груди.

Я схопила її обома руками.

— Ти жива?

Плямка чвакнула, обгорнулася навколо мого зап’ястя й стала трохи темніша. На рожевій поверхні залишилася тонка чорна нитка.

— Це погано? — спитала я.

Марник придивився.

— Це пам’ять плетильниці. Вона її торкнулася.

— Плямка щось побачила?

Плямка стиснулася.

Потім на моїй долоні з’явилася маленька мокра пляма. Вона розтягнулася в лінію. Лінія стала схожа на карту. На карті було три вузли, а між ними — чорна пляма.

Горинич нахилився.

— Плетиво, — сказав він. — І Чорний Вузол.

— Це там Ключ? — спитала я.

— Може бути.

— А може бути ще щось, що хоче нас з’їсти?

— Безперечно.

— Я вже не питаю, чому.

Човен вдарився об берег. Івасик вискочив із нього так швидко, ніби вода щойно зізналася, що варить суп із дітей. Він притиснув сітку до грудей.

— Ви хто взагалі? — спитав він.

— Я Соломія, — сказала я. — Це Іван, лимар і головний зануда, але хороший. Це Горинич, дракон і наречений, але теж хороший, коли не мовчить про важливе. Це Омелян, жаба й службова особа. Це марник, але він поки не каже, ким саме є. Це Плямка, вона не говорить, але вміє лізти туди, куди не треба. А це Ратибор і Вовче. Вони нові, але вже встигли посваритися з водою.

— Я не сварився з водою, — сказав Ратибор.

— Ти назвав її підступною калюжею, — нагадав Вовче.

— Бо вона підступна!

Івасик подивився на нас так, як дивляться на ярмарковий віз, із якого випадково вилізло більше людей, ніж мало влізти.

— А я Івасик Телесик, — сказав він. — І в мене є човен.

— Ми помітили, — сказала я.

— І сітка.

— Це теж.

— І я не піду в Плетиво.

— Чому?

Він глянув на темну воду.

— Бо Плетиво забрало мого батька.

Усі замовкли.

Івасик потер мокре волосся рукавом.

— Він був рибалкою. Не таким, як я. Нормальним. Умів чути воду, знав, де не можна ставити човен і кого не можна слухати. Одного разу він пішов по рибу до Старих Вод і не повернувся. Залишився тільки човен. І голос. Його голос ще три роки кликав мене з туману.

Мені стало дуже тихо всередині.

— Я не знаю, чи він живий, — сказав Івасик. — Але знаю, що той голос не він. Бо батько ніколи не казав “Івасику, приплинь”. Він казав “Телесику, не сиди на носі, бо звалишся”.

— Виходить, ти вже давно борешся з плетильницями? — спитав Іван.

— Я просто не слухаю.

— Це дуже корисне вміння, — сказав Омелян. — Мені теж треба навчитися.

Марник підняв брову.

— Тобі? Ти навіть себе не слухаєш.

Івасик подивився на сітку.

— Це не риба. Воно тягнуло мене до Плетива. Я думав віднести його туди, де немає людей. Але воно почало світитися, а потім прийшла вона.

• Вона?
• Зміючка Оленка. Вона вже одного разу мене виманила, коли я був маленьким, але я втік. А тепер от знову намагається.

— Значить, ключеня знає шлях туди де немає людей, — сказав Горинич.

Ключеня визирнуло з-під його плаща, понюхало повітря й потягнуло лапкою до сітки.

Івасик відсунувся.

— Воно кусається?

— Тільки коли нервує, — сказала я.

— Воно зараз нервує?

— Ми всі зараз нервуємо.

— Це не відповідь.

— Значить, ви вже добре вписалися в компанію, — сказав Іван.

Я глянула на нього.

— Ти що, пропонуєш Івасику йти з нами?

— Я пропоную не залишати хлопця самого на болоті після того, як його щойно ловила плетильниця.

— Я не хлопець, якого треба лишати чи не лишати, — сказав Івасик. — Я сам вирішую.